Коли Ілля переїхав спати у гостьову кімнату, пояснивши це пізніми поверненнями, я погодилася, але втратила більше, ніж спільний сон. Це був перший крок до того, що він почав жити в нашому домі, як у готелі, де я була відповідальною за сервіс
Мене звуть Карина, і мені тридцять два. Ми з Іллею одружені вісім років. Це не був шлюб, що почався з шаленого кохання під дощем, скоріше — із затишку і взаємної поваги. З часом ми стали ідеальним тандемом: Ілля відповідав за фінанси та серйозні рішення, я — за атмосферу вдома, порядок і наш спільний побут. Так тривало роками, і я вважала, що це і є справжнє доросле життя.
Спочатку я не помічала, як наші стосунки почали змінюватися, розмиваючи межі. Зміни були такими повільними, як туман, що опускається на місто, що помітити їх можна, лише коли вже нічого не видно. Першою ластівкою стало його нове хобі — нічні посиденьки з друзями в його ж гаражі, де вони щось майстрували чи просто розмовляли про справи. Вони могли тривати до самого ранку. Ілля приходив втомлений, але задоволений. Він завжди був уважним: залишав мені записку, чи потребує щось купити, чи перевести кошти, чи запитати, як пройшов мій день. Але ці питання вже не були про участь, а скоріше про звітність.
Потім він перебрався спати у гостьову кімнату. Сказав, що мій ранній підйом і його пізні повернення заважають нам обом виспатися.
— Нащо тобі це терпіти, люба, — якось сказав він. — Ти знаєш, я працюю над великим проєктом. Мені потрібен простір. А тобі потрібен повноцінний сон.
Я погодилася. Зрештою, це виглядало цілком логічно. Ми дорослі люди, ми можемо розв’язувати побутові питання. Я ж не маю стояти на його шляху до успіху.
Я почала помічати, що Ілля приходить додому так, ніби він гість, хоча і дуже бажаний. Він не питав моєї думки щодо меблів у вітальні чи кольору нових штор. Якщо йому щось не подобалося, він просто купував інше, замінюючи мої рішення своїми. Він не радився зі мною, а повідомляв, як це роблять з людьми, чия думка важлива, але не критична.
Одного разу я вирішила приготувати його улюблену страву — запечену курку з яблуками. Я накрила стіл, запалила свічки, одягла нову сукню. Він прийшов, поцілував мене в щоку, похвалив страву, але їв швидко і якось відсторонено.
— Ти наче на діловій зустрічі, а не вдома, — я спробувала пожартувати, але в голосі відчула образу.
— Я сьогодні дуже стомлений, Карино, — він відклав виделку. — Але все смачно. Дуже тобі дякую. І знаєш, я бачив, що тобі потрібна нова сумка. Завтра я відправлю тобі гроші, купи ту, що ти хотіла.
Цей момент мене збентежив. Я говорила з ним про почуття, а він мені — про сумку. Він немов відкупився від мого незадоволення.
Але найгірше було в іншому. Я помітила, що коли він з кимось спілкувався по телефону в моїй присутності, він говорив про свої справи, про поїздки, про майбутні плани. І жодного разу не згадував мене як частину цього. Він говорив:
— Я планую поїхати у відрядження.
— Я думаю змінити машину.
Не «ми плануємо», не «ми думаємо». Я була частиною його побуту, його тилу, але не частиною його майбутнього, яке він планував вголос. Я була його довготривалою гостею. Я жила в його домі, користувалася його благами, отримувала його увагу, але не його життя.
Подруга Оксана, яка зайшла до мене якось у гості, підтвердила мої побоювання. Ми сиділи на кухні, коли Ілля зайшов з гаража, швидко переодягнувся і зібрався йти.
— Привіт, Ілля, — привітно сказала Оксана. — Куди ти так поспішаєш?
— Привіт, Оксано. Справи. Бажаю гарно провести час. Карино, ти вечеряла? Якщо що, гроші на картці.
Він пішов. Оксана мовчала, пильно дивлячись на мене.
— Карино, а він завжди так?
— Як саме?
— Ну, як дуже ввічливий, але трохи відчужений родич. Він неначе не бачить тебе як свою дружину, а скоріше як відповідальну жінку, яка доглядає за його будинком. Він не поцікавився, про що ми розмовляємо, не запропонував нам чаю. Він просто відзначився, що гроші на картці і пішов.
Слова Оксани прозвучали, як дзвін, що розірвав тишу моїх ілюзій. До цього моменту я боялася назвати це вголос, але тепер мусила. Він не зраджував мені у традиційному сенсі. Він зробив щось гірше. Він перевів мене зі статусу дружини до статусу знайомої, з якою має спільне житло і фінансові зобов’язання.
Тієї ночі я не могла спати. Наступного дня, коли Ілля повернувся раніше з роботи, я вирішила поговорити з ним серйозно, без істерик і звинувачень.
— Ілля, нам треба поговорити про нас, — сказала я, коли ми сиділи у вітальні.
— Звісно, Карино. Щось трапилося?
— Трапилося. Ти помітив, що ми живемо, як сусіди?
— Що ти маєш на увазі? — його обличчя випромінювало щире здивування. — Я забезпечую тебе всім необхідним. Ми не сваримося. У нас спокійно вдома.
— У нас не просто спокійно, Ілля. У нас порожньо. Коли ти востаннє розповідав мені про свої плани, про свої переживання?
— Карино, я ж не дитина. Навіщо мені тебе обтяжувати деталями моєї роботи? Я знаю, що ти любиш тишу, тому я намагаюся не шуміти, коли приходжу пізно. Я думав, що це і є зрілі стосунки.
— Це не зрілі стосунки, Ілля. Це угода. Я прибираю і готую, а ти надаєш мені житло і фінансову підтримку. Ти перетворив мене на дуже важливу, але все ж таки прислугу, з якою іноді розмовляють.
— Ти говориш дивні речі. Ти моя дружина.
— Ні. Я твоя Карина, яка живе з тобою. Дружина — це та, чиє життя ти розділяєш, чия думка вирішальна у вашому домі, хто є пріоритетом. Я відчуваю себе людиною, яка може звільнити кімнату, коли ти вирішиш привести справжню кохану.
Ілля деякий час мовчав. Його погляд став сумним, але не злим.
— Я шкодую, що ти так почуваєшся. Я справді цього не хотів, — промовив він. — Але, можливо, ти маєш рацію. Я звик до твого комфорту, до того, що ти є. І я, мабуть, забув, що цього треба не тільки користуватися, але й це треба плекати. Я подумаю, як це змінити.
Я подивилася на нього. Він не просив вибачення, він лише пообіцяв “подумати, як це змінити”. Це була відповідь бізнесмена, який обіцяє покращити сервіс. Але не відповідь чоловіка, який переживає за стан своєї родини.
Я знала, що його “подумаю” нічого не змінить. Він щиро вірив, що робить все правильно, і його ставлення до мене, як до шановного друга чи родича, що живе поруч, було його новим стандартом. Я стояла на порозі розлучення, яке вже фактично відбулося в його голові, але так і не було оформлене документально.
Це було найсумніше — зрозуміти, що для нього я не стала гіршою, я просто перестала бути єдиною. Я перестала бути всім. Я стала однією з багатьох справ у його щільному графіку, що вимагала мінімального догляду та уваги. Моє серце відчуло важкість. Я знову глянула на нього, на його спокійне, вже трохи втомлене обличчя, і зрозуміла, що цей чоловік, якого я люблю, вже не мій чоловік. Він мій орендодавець почуттів.
І тут постало питання: чи варто мені залишатися в цьому комфортному, забезпеченому, але бездушному стані? Чи маю я право вимагати від нього більше, ніж він може дати, або має бажання дати? Може, варто цінувати хоча б таку повагу і стабільність? Але ж мені хотілося кохання, а не щомісячного переказу коштів і записки про вдячність.
Я відійшла до вікна, дивлячись на нічні вогні міста. Моє життя здавалося таким же холодним і штучним, як ці далекі ліхтарі. Я згадала, як ми мріяли про подорожі, про дитину. А тепер ми мріємо про тишу і окремі кімнати. Який жаль.
Це моя історія, і я ще не знаю, чим вона закінчиться. Я стою на роздоріжжі.
А як би вчинили ви, мої любі читачі? Чи варто боротися за стосунки, в яких тебе бачать лише як частину побутового комфорту, чи потрібно прийняти той факт, що стосунки закінчилися, навіть якщо чоловік і досі живе під одним дахом?
Ваша думка надзвичайно важлива для мене. Поставте вподобайку, якщо вам відгукнулася моя історія, і напишіть коментар. Допоможіть мені розібратися. Дякую за увагу.
