Коли мама вперше сказала мені, що в її житті з’явився інший чоловік, я не розлютився. Я розгубився. Найбільше мене вразило не це – а те, як швидко вона почала будувати нову сім’ю, забувши, що в неї вже була одна. І я був її частиною. Тепер же я ніби сторонній у власному домі. Я заходжу – і мене, здається, ніхто не бачить. І хоч я вже не підліток, а двадцятирічний чоловік, мені болить, як тоді, коли мені було десять і мама забула забрати мене зі школи.
Я звик до її любові, але любові стало менше, а замість неї з’явився цей… Олег. Високий, спокійний, усміхнений. Він з’явився раптово і одразу, без жодних попереджень. Ніби новий телеканал у телевізорі: ще вчора його не було, а сьогодні мама не перемикає з нього очей.
Я не злюся на нього. Він не злий, не лізе в мої справи. Просто займає той простір, де колись було моє місце.
– Привіт, Степане, як навчання? – питає він кожного вечора.
– Добре, – відповідаю я, не відриваючи погляду від тарілки. Бо що ще сказати? Навчання йде, життя – ні.
А мама тільки варить чай, усміхається Олегу, кладе перед ним тарілку з гарячим борщем. А мені? Мені залишки уваги. Облізлі крихти турботи, які впали з їхнього нового столу щастя.
Одного вечора я не витримав.
– Мамо, можна з тобою поговорити? – спитав я, коли вона саме витирала стіл після вечері.
– Звісно, синку. Щось трапилось? – спокійно відповіла вона, не дивлячись на мене.
– Трапилось. Я відчуваю, що ти мене вже не бачиш. Що вдома мене вже немає.
– Не перебільшуй, – зітхнула вона, і це “зітхання” боліло сильніше, ніж будь-яке слово.
– Я не перебільшую. Я кожного дня спостерігаю, як для тебе тепер головне – це Олег. А я став зайвим.
Олег мовчав. Він сидів у кріслі і слухав. Уперше – не втрутився, не встромив свою “дорослу мудрість”.
– Степане, я ж твоя мама. Як ти можеш таке казати? – її голос почав тремтіти.
– Саме тому й кажу. Бо мені болить. Я не можу бути фоном у твоєму новому житті.
Я встав, не чекаючи відповіді, і пішов у свою кімнату. Дивно, але вона не пішла за мною. Вперше я подумав: а може, якби я зник – вона б і не помітила?
Тієї ночі я вирішив не ночувати вдома. Не попередив. Просто зібрав рюкзак, вийшов уночі й пішов до річки. Там, на березі, я просидів до світанку. Уперше за довгий час я відчув тишу. Таку, що дзвенить у голові.
О восьмій ранку повернувся. Мама стояла на подвір’ї з телефоном у руці, очі заплакані.
– Де ти був? – її голос був хрипким, але теплим. – Я всю ніч тебе шукала.
– Ти мене помітила? – спитав я.
– Завжди помічала, просто не завжди знала, як тобі це показати.
Ми мовчки сіли на лавку.
– Мамо, я не хочу бути третім у власному житті. Я не проти Олега, але я проти того, щоб усе, що було в нас із тобою, просто стерлося.
– Я помилилась, – сказала вона тихо. – Я хотіла втекти від самотності, а втекла від тебе.
Олег вийшов з хати.
– Степане, я не хочу замінити твого тата. Я просто… хочу, щоб ми могли співіснувати. Без змагань. Якщо ти дозволиш, я хотів би тебе краще пізнати.
Я подивився на нього. Він не був моїм ворогом. Але й другом поки не був. Проте, може, з чогось і треба починати.
– Добре. Але не квапся.
Відтоді ми почали говорити. Спочатку коротко – про погоду, футбол, техніку. Потім – глибше. Він не тиснув, і я це цінував.
З мамою ми теж сіли за розмову. Я сказав усе, що тримав у собі роками. І вперше вона слухала, не перебиваючи.
– Мені теж тебе бракує, Степане, – сказала вона. – Я думала, ти вже дорослий, сильний, самостійний. Але, здається, я просто втратила зв’язок.
– Я не просив багато. Лише – увагу. І хоч трохи любові.
Вона взяла мене за руку, як колись у дитинстві, коли я падав з велосипеда й плакав.
– Я постараюсь навчитися знову бути для тебе мамою. Не старою, не новою – твоєю.
Це не був хепі-енд. Це був лише початок.
Вечері ми стали їсти разом. У неділю – фільм на дивані. У будні – короткі розмови перед сном. Іноді я зривався, іноді вона. Але ми пробували.
Олег одного разу запропонував піти на риболовлю. Я здивувався, але погодився. Ми мовчали, а потім я сказав:
– Ти знаєш, що я досі не приймаю тебе як частину родини?
– Знаю, – відповів він спокійно. – Але я терплячий.
І це було чесно.
Сьогодні я вже не той хлопець, що сидів ночами у своїй кімнаті й думав, чи вартий він любові. Але я ще не той, хто повністю зцілився. Зате я на шляху.
А тепер скажіть мені, друзі: що робити, коли твоє місце поруч зайняли інші? Чи можна його повернути – без сварок, без образ – просто силою любові й щирості? Чи варто боротися за те, щоб тебе знову помітили?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
