Коли мами не стало, я повідомила Степана, але він наче й не було нічого, сказав: “Вже немає? Ой, як жаль! Але яке відношення до цієї сім’ї маю я? З Тамарою я розписаний не був. – Я не наполягала, моє діло було дати знати. Від мами я успадкувала невеличкий будиночок. В ньому з сім’єю ми й жили. Та одного дня в двері постукали. – Привіт, доню!
На сьогоднішній день Ірині вже 45 років. Кілька років тому не стало її матері, а від неї вона успадкувала маленький будинок у районному центрі. У жінки і сім’я є, і дочка доросла. Але тут прийшов до неї тато, який був винуватцем того, що вона росла в злиднях.
– Степан не мій рідний тато, — продовжила вона свою розповідь, — зі справжнім батьком мати розлучилася, коли я ще малечею була. Куди він потім запропастився – невідомо. Ми з бабусю жили добре, та й з дідусем теж. Якраз у тому будинку, який мені мати заповіла.
– Нормально ми жили рівно до того моменту, поки бабка з дідом не покинули цей світ. На той момент мені було 12 років. А коли батьків не стало, мати вирішила зайнятися своїм особистим життям і почала приводити до будинку чоловіків. Один із них назовсім і залишився.
З того часу моє дитинство закінчилося. Хоч мене ніхто й не ображав, але все було дуже сумно.
– Це твій батько, — повідомила Ірині одного дня мама, — так називатимеш його. Він тепер із нами поживе.
Тільки називати татом чужого мужика – це не для мене. Крім того, за вказівкою. Адже він просто чоловік, що прийшов з вулиці. Доброго дня – тату!
– Він на тебе гроші витрачатиме, годувати буде, напувати! Ти маєш його поважати! Ти чого ще вечерю не підігріла йому, доки я з роботи не прийшла?
Мати теж ходила на роботу, — каже Ірина, — лише співмешканець її трохи більше заробляв, і його буквально розпирало від гордості.
А ще він не забував щоразу уточнювати, що він узяв жінку з дитиною, виховує мене, а я, бачите, невдячна. То подвір’я недостатньо часто мету, то город не копаний. А можу просто не так глянути на нього. Матір? А що мати… вона за штанами бігала, з розчуленням дивлячись у його очі.
У школі Ірина почала вчитися гірше, бо за домашніми справами уроками займатися не встигала. На ній і прання було, і приготування, і прибирання.
А Степан цей, що жив з нами, бо без чоловіка ніяк у хаті, просто пролежував увесь вільний час на ліжку і дивився телевізор. Та ще претензії до мене висував.
У Степана десь ріс син без нього, з цього приводу він гірко шкодував — аліменти платити доводилося. Та чужу дитину — мене годувати. Розписатися з матір’ю вони так і не схотіли.
Як тільки настала можливість, я відразу ж втекла.
Влаштувалася на гуртожиток і підробляла по можливості.
– А ми закінчили ремонт! — вирішила похвалитися мати перед Різдвом, коли Ірина вже другий курс закінчувала. Усе за гроші батька.
– А що це в тебе чоботи такі старі і вже зношені давно?
Дивне запитання вона мені поставила. Адже тоді 90-ті були надворі, батьки мені нічим не допомагали.
– Ну гаразд, — вирішив розщедритися Степан, — на тобі, на нові чоботи.
За весь час це був перший та останній подарунок, який вона від нього отримала. Не змогла дівчина відмовитися — в ноги і справді було холодно.
І з того часу Степан протягом усього життя згадував про ці чоботи.
Після закінчення навчання Ірина вийшла заміж, у рідні краї вони повернулися не одразу. Спершу помоталися по орендованих квартирах.
Потім мати чоловіка пішла з життя, і вони повернулися до її квартири. На той час Ірина вже привела на світ дочку.
Мати моя на той момент лежачою була.
Спершу мама стала одужувати, а потім стало гірше. Прожила вона лише п’ять років. Вітчим тоді зробив висновок:
Навіщо мені літня жінка та ще й не здорова!
З того часу його й слід застиг, — каже Ірина, — наче й не було Степана. Враховуючи той факт, що містечко наше невелике, до мене дійшли чутки, що він зійшовся з якоюсь жінкою. Мені тоді було ніколи — я й працювала, і за мамою доглядала. На прощанні з мамою вітчима не було. Хоча до нього звістку донесли.
– Не стало? Ну, і що з того? Тамара мені ніхто. Жодної подяки від цієї родини. Скільки їм не роби добро, все одно вовком дивилися на мене.
Напевно, з новою пасією він теж жив без оформлення стосунків, — каже Ірина, довго працював, доки не вийшов на пенсію. Ніяких подробиць я не знаю про нього. І тут він постав на моєму порозі.
– Я ж твій батько, ми з твоєю матір’ю стільки років разом прожили, тебе виростили, чоботи тобі купив, ремонт доробив, хоч щось там моє має залишитися?
Я ледве втримала чоловіка, щоб той не вийшов до нього. Але колишній вітчим не здавався і пішов до суду. Навіть узяв у свідка колишню дружину, яка підтверджувала, що він сина свого не утримував, а всі гроші на падчерку витрачав. І забезпечував мене.
У суді він не виграв. Дім Ірина продала — не хотіла перебувати у тих стінах, від яких стільки негативних емоцій. Тільки в місті досі бурчать: прогнала батька, а йому жити ніде, та й таке інше.
Зрозуміло, люди ж повинні про щось говорити. Поговорять-поговорять, та й забудуть, — втішали Поліну чоловік та подруги, — не думай про них. Просто викинь їх із голови і все. Як ті чоботи зимові, що Степан подарував.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
