Коли мамина сестра, тітка Валентина, дізналася, що я стала власницею двох квартир, ось тоді одразу і примчала в гості з Харківщини, хоча до цього скільки кликали, вона відповідала, що й так їм там нормально.
Моя мама, ще молода, переїхала з села до Києва. На той час це вважалося якоюсь дикістю: залишити рідну домівку, господарство, родичів, сусідів і проміняти все це на життя в тісній коробці з малознайомим хлопцем і тотальною плутаниною в майбутній долі. Але тоді вона свій вибір зробила.
Зараз їй за 50 і, як ви можете зрозуміти, шкодувати їй нема про що. Так, на жаль, доля піднесла їй безліч уроків та випробувань. Але це нормальний життєвий процес і загалом мама, я вважаю, впоралася з ним на «відмінно».
Наприклад, зуміла виростити мене без допомоги батька, який занадто рано пішов від нас. Не було жодного розлучення, у всьому винна тривала хвороба.
Тим часом мамина старша сестра, моя тітка Валентина, влаштовувала своє життя. Ну, як сказати. Наречені всі були, звісно, місцеві. Адже вона переїжджати відмовилася. І ось, будучи найбажанішою нареченою на селі, їй якось не надто хотілося раніше, ніж треба, розлучатися зі своїм статусом. З цієї причини заміж вона вийшла пізно, добре хоч встигла сина народити. А чоловік, не витерпівши характеру «королеви з глибинки», згодом пішов із сім’ї.
Минав час. Після свідходу тата квартиру вирішено було оформляти на мене. За фактом, усім командувала, звичайно, мама. Але в паперовому плані житлова площа була за мною. Я росла, навчалася і взагалі непогано справлялася зі своїми обов’язками.
Часто ми з танцювальним колективом їздили за кордон виступати на різних конкурсах: з 5 років я займаюся танцями, тож можу похвалитися спогадами з інших країн та кількома престижними медалями.
Так от, нещодавно бабуся по батьківській лінії вирішила зайнятися своїм заповітом. А оскільки я її єдина онука, квартиру свою, ясна річ, вона вирішила залишити мені. Приємно, звісно, дуже. Не те щоб я особливо зараз потребувала, нехай краще доживе до 100 років. Але самі розумієте, бабуся вже вирішила так вирішила.
І от в моєї тітки Валентини з цього приводу відразу ж народився «геніальний» план. Вона, бачите, усвідомила, що в місті життя відкриває нові перспективи, а, отже, і її синочку воно підійде. ну й вони раптово приїхали з сином до нас в Київ з Харківщини, хоча до цього скільки ми їх запрощували – вони відмовлялися.
Тітка приїхала з подарунками і продуктами з села, а потім нарешті поділилася планами.
Виявляється, непогано нам усім трохи згадати про них, своїх родичів, допомогти їм. Відповідно, за її словами, ідеально було б вчинити так: мене відправити до бабусі по батьковій лінії і залишити там на якийсь час допомогти старенькій. Вона ж свою квартиру мені хоче віддати!
А мій двоюрідний брат і вона поживуть із моєю мамою. А заразом дізнаються й роздивляться, чим життя в місті відрізняється від сільського. І брат набереться досвіду, так би мовити.
План просто шикарний. Мама у мене має дуже м’який характер і одразу ж поспішила з сестрою погодитись!
А тітка, як і раніше, не соромлячись цим скористалася. Але мій характер, певне, від тата. Я бабусю, звісно, люблю. Але зараз у мене зовсім інші плани, і переїзд до них зовсім не входить.
Тим більше, я чудово розумію, що мамі тепер “світить”. Постійно обслуговувати й доглядати рідного племінника, готувати йому та прибирати в кімнаті.
Хоч і кажуть, що сільські діти набагато більш роботящі, ніж міські, саме цей випадок відрізняється від переважної більшості. У “королеви області” і син – принц.
Тепер мені треба якимось чином відмовити маму від поспішно прийнятого рішення і взагалі навчити її хоч іноді не погоджуватися зі своєю сестрою і постояти за себе. Справа, звичайно, не з легких, але що вдієш.
Терпіти таке ставлення жодних сил не вистачить. Я вже висловила свою думку так, що тітка Валентина перестала зі мною розмовляти. Але мама вперто стоїть на своєму.
Допоможіть порадою, як на неї вплинути? Адже зрозуміло, що якщо все залишити на своїх місцях, скоро я мушу речі збирати. Якось нечесно виходить. Та й крім того, тепер мені вже важливо поставити тітку на своє місце. Нахабство й “простота”, як кажуть, друге щастя. Ну от і подивимося, хто з нас у житті щасливіший, я чи вона!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
