Коли Марта вперше сказала: “Це була мамина остання воля, Саш, і я мушу її виконати”, я не міг зрозуміти, яка “воля” може бути важливішою за фінансову прозорість між чоловіком та дружиною. Усе прояснилося, коли з’ясувалося, що теща не включила ці кошти у спадок, а передала їх доньці з конкретною, і таємною, місією
Якби мені хтось сказав, що стосунки з тещею можуть стати сюжетною лінією для справжньої фінансової інтриги, я б просто посміявся.
Наша історія з Мартою, моєю коханою дружиною, починалася як тисячі інших: знайомство, іскри, спільні мрії, а потім і затишний сімейний куточок.
Я, Олександр (Саша), завжди був працьовитим чоловіком, і хоча ми не купалися в розкоші, я робив усе, щоб наша сім’я нічого не потребувала. Але наша історія набула несподіваного повороту, коли не стало Олени Петрівни, Мартиної мами і моєї тещі. Жінка була надзвичайно світлою, хоча й трохи закритою щодо своїх фінансових справ. Ми знали, що вона має невеличку квартиру, придбану ще за радянських часів, і деякі заощадження, але ніколи не обговорювали це детально. І ось настав момент, коли ці “замовчувані” фінанси вийшли на перший план, змінивши не лише банківські рахунки, але й наші сімейні стосунки.
Коли Марта отримала документи від нотаріуса, я, звісно, був поряд. Підтримка і спільне планування — це ж основа шлюбу. Спадщина була значною: та невелика квартира і чимала сума на депозитному рахунку. Ми одразу почали обговорювати, як розумно розпорядитися цими грошима.
У мене вже був готовий план: докласти цю суму до іпотеки, закрити її швидше, і нарешті жити без щомісячного “фінансового кайдана”. Я вже малював у голові, як ми зітхнемо з полегшенням. Але моя дружина, Марта, поводилася дивно. Вона була помітно пригнічена і занадто багато мовчала. На мої обережні запитання відповідала розмито, уникаючи конкретики щодо грошей.
-Саш, мені потрібно трохи часу, щоб усе усвідомити. Це ж мамин спадок, – говорила вона, відводячи погляд.
Я, звісно, розумів, що це емоційно важкий час, але ж фінанси потребують чіткості. Ми ж партнери.
Кілька тижнів я чекав, даючи їй простір для переживань. Але коли я знову підняв тему, відповідь мене не просто спантеличила, а, як то кажуть, збила з ніг.
– Саш, тих грошей, про які ти думаєш, немає.
Я відчув, як у мене перехопило подих.
– Як немає? Ти ж сама мені показувала виписку з нотаріату! Це мільйон гривень і квартира! Що ти маєш на увазі?
– Квартира — так, вона наша. А от гроші… Вони були призначені для іншого.
Я чекав пояснень, і Марта нарешті розповіла. Виявилося, що ще пів року тому, коли теща вже знала про свій недуг, вона склала заповіт. Але це була лише частина плану. Олена Петрівна, як людина, що пережила важкі часи, завжди дуже переймалася долею однієї людини — своєї троюрідної племінниці Катерини.
Катя жила у складному фінансовому становищі, сама виховувала сина, і нещодавно її звільнили з роботи. Теща завжди їй допомагала, але тепер хотіла забезпечити її “надійним тилом”.
– Ми з мамою уклали “таємну угоду”, – почала Марта, дивлячись мені прямо у вічі. – Це була її остання воля, Саш.
– Яка угода? Ти про що?
– Угода про довіру. Мама перевела всі гроші на мій рахунок за кілька днів до… того, як пішла. Це не спадок у прямому сенсі. Вона довірила мені їх передати Каті. Не все одразу, а частинами. Щомісячно, щоб Катя могла виплачувати оренду за житло, платити за садок сина, поки не знайде нову, стабільну роботу.
Мене це обурило. Не сама допомога, ні! Я не “жадібний”, але ми ж у шлюбі!
– Чому ти мені про це не сказала? Чому ця “угода” стала для мене сюрпризом? Ти розумієш, що це мільйон гривень! Це можливість для нас закрити іпотеку!
– Мама попросила мене мовчати, – з притиском відповіла Марта. – Вона казала, що ти почнеш “планувати” на ці гроші, а вона не хотіла, щоб її останню волю ігнорували. Вона знала, як ти прагнеш швидше позбутися кредиту. І вона боялася, що ти почнеш мене переконувати використати ці кошти на нас.
Виходить, теща мені не довіряла? Це було важко. Я ж її завжди поважав, допомагав по господарству.
– Тобто, вона вирішила, що я не дам тобі допомогти твоїй родичці? Я ж ніколи не був проти благодійності!
– Вона вважала, що коли гроші вже будуть “на балансі” нашої сім’ї, то твій вплив, як чоловіка, буде сильнішим, ніж її прохання. Вона хотіла, щоб це рішення було лише моє і її. Щоб ніхто не міг на мене тиснути.
Марта пояснила, що теща заздалегідь переоформила депозит, щоб він не проходив через процедуру спадкування, а одразу перейшов до Марти як “дар” на особливих умовах. До нотаріальної маси ввійшла лише квартира.
– Це її останній вчинок, Саш. І я повинна його виконати.
Я був розчарований. Не через гроші, а через цей “таємний фронт” у нашому шлюбі. Чому вона не могла мені довіритись? Ми ж планували наше майбутнє разом, а тут раптом з’являється неврахований мільйон, який зникає на користь троюрідної племінниці.
Ми сварилися, довго і емоційно. Я відчував себе погано. У голові крутилося: “Сім’я — це повна довіра. А вона і її мати приховали від мене таку важливу річ”.
Але якось увечері, коли Марта вже спала, я вирішив погуглити ситуацію Каті. Те, що я побачив у її соцмережах, вразило мене. Її син, маленький Микита, був на інвалідному візку. Усі пости Каті були про пошуки роботи на дому, про нескінченні реабілітації. Вона була дійсно у відчайдушній ситуації, а гроші потрібні були не на нові сукні, а на ліки та оренду крихітної кімнатки. Згадав, як Олена Петрівна завжди була стриманою, але надзвичайно доброю. Вона сама мала складне дитинство.
Наступного дня я попросив Марту сісти і поговорити спокійно.
– Марто, я перепрошую за свою реакцію. Я був надто зациклений на своїх планах. Я побачив, наскільки складна ситуація у Каті. Твоя мама була дійсно благородною людиною.
– Ти не зобов’язаний вибачатися, – зітхнула Марта. – Я розумію твою образу. Я повинна була одразу тобі все розповісти.
– Але чому ж ти так боялася мені сказати? Ти ж знаєш, я б не став тобі забороняти допомагати.
– Я не боялася, Саш. Я боялася, що ти почнеш “логічно” мислити. Пропонувати: “Давай дамо їй половину, а половину на іпотеку”. Мама хотіла, щоб Катя отримала стабільну підтримку на рік, а не одноразову подачку, яку вона швидко витратить. І я, знаючи твою фінансову хватку, розуміла, що ти захочеш “оптимізувати” цей спадок.
Вона мала рацію. Я б точно почав “оптимізувати”.
Я нарешті зрозумів: теща не мені не довіряла, вона довіряла своїй доньці бути “одноосібним розпорядником” своєї доброти, захистивши її від мого “раціонального” впливу.
Ми закрили цю тему. Квартира стала нашою, а гроші Марта поклала на окремий рахунок і щомісяця переводить Каті обумовлену суму. Ми й далі платимо іпотеку, але я тепер відчуваю якесь інше, глибше задоволення. Ми змогли допомогти людині, яка цього потребує.
Моя історія закінчилася не закриттям кредиту, а усвідомленням того, що в житті є речі, важливіші за іпотеку. Іноді “таємна угода” матері та доньки може бути найвищим проявом любові й людяності.
А як ви вважаєте, дорогі читачі? Чи мала право моя теща укладати таку “таємну угоду” про передачу грошей, приховуючи це від мене, чоловіка її доньки, і чи правильно вчинила Марта, виконавши останню волю матері попри мій протест і фінансові потреби нашої сім’ї?
