— Коли мене не стане, синок, ти першим ділом згадаєш не моє обличчя, а порожній холодильник, — сказала Марія сину, витираючи пил з його гаджетів. Володя лише роздратовано хмикнув, не очікуючи халепи, яка насувалася
Марія сиділа біля вікна і спостерігала, як вечірні сутінки повільно огортають старі яблуні в саду. Вона пам’ятала ці дерева ще тонкими прутиками, які вони садили разом із чоловіком, мріючи про велику і щасливу родину. Тоді здавалося, що попереду тільки світло і радість. Але життя розпорядилося інакше. Чоловіка не стало вже давно, а в її великому домі оселилася тиша, яку переривав лише важкий тупіт кроків на другому поверсі та постійний звук телевізора з кімнати сина.
Її Володя, якому нещодавно виповнилося сорок два роки, ніколи не поспішав дорослішати. Для Марії він назавжди залишився тим маленьким хлопчиком із розбитими колінами, якого треба захищати від усього світу. Спочатку вона виправдовувала його невдачі в школі складним характером, потім відсутність роботи після університету пояснювала кризою та відсутністю зв’язків. Минали роки, десятиліття, а ситуація не змінювалася. Володя звик, що сніданок завжди чекає на столі, сорочки випрасувані, а комунальні рахунки оплачуються самі собою з маминої пенсії та заощаджень.
Марія часто згадувала той день, коли він востаннє намагався влаштуватися на роботу. Це було більше десяти років тому. Він повернувся через три дні і заявив, що начальник був занадто вимогливим, а колектив не оцінив його потенціалу. Відтоді він навіть не намагався шукати щось нове.
— Мамо, де мої чисті шкарпетки? — почувся голос Володі зі сходів.
Він зайшов на кухню, розпатланий і сонний, хоча була вже третя година дня. Його фігура стала грузною, а в очах згасла будь-яка цікавість до життя поза межами його кімнати.
— Вовчик, вони у верхній шухляді, як і завжди. Ти снідати будеш чи вже обідати? — тихо запитала Марія, намагаючись приховати втому в голосі.
— Та що даси, те й буду. Тільки не роби знову ту кашу, вона мені вже набридла.
Він сів за стіл, не дивлячись на матір, і одразу вткнувся в телефон. Марія підійшла до плити, її руки трохи тремтіли. Вона розуміла, що сама створила цього монстра побутової безпорадності. Кожного разу, коли треба було проявити твердість, вона давала слабину. Кожного разу, коли треба було сказати ні, вона казала так, бо боялася його гніву або, що гірше, його мовчання.
— Сину, я сьогодні ходила до нотаріуса, — почала вона обережно, ставлячи перед ним тарілку з гарячими сирниками.
Володя навіть не підняв голови.
— І що там? Знову хочеш переписати дачу на тітку Оксану?
— Ні, я просто думала про майбутнє. Мені вже сімдесят п’ять. Здоров’я підводить. Ти коли-небудь замислювався, як ти будеш жити, якщо мене раптом не стане?
Володя нарешті відірвався від екрана і роздратовано подивився на матір.
— Ой, почни ще за упокій. Тобі ще сто років жити. І взагалі, чому ти постійно мене цим допікаєш? Мені й так нелегко.
— Нелегко? — Марія відчула, як усередині закипає щось схоже на протест, який вона придушувала роками. — Ти не працюєш, не допомагаєш по дому, навіть хліба сам не купиш. На що ти розраховуєш?
— Я чекаю гідної пропозиції. Не буду ж я за копійки спину гнути, як ти на своєму заводі. У мене є ідеї, я розробляю план у мережі. Ти просто нічого не розумієш у сучасному світі.
Ці розмови завжди закінчувалися однаково. Він ішов у свою кімнату, гупаючи дверима, а вона залишалася наодинці зі своїми думками та немитим посудом.
Марія часто замислювалася, де була та точка неповернення. Можливо, коли вона не пустила його в армію, вигадавши неіснуючі проблеми зі здоров’ям? Або коли дала гроші на перший бізнес, який він провалив за місяць, витративши все на розваги з друзями, яких тепер і близько немає? Вона хотіла як краще, а вийшло, що вона вкрала у нього можливість стати чоловіком.
Одного разу до неї завітала сусідка, пані Ганна. Вони товаришували ще з молодих років. Ганна бачила ситуацію збоку і ніколи не мовчала.
— Маріє, ти ж його губиш, — казала Ганна, попиваючи чай. — Він же здоровий чоловік. Подивися на мого Андрія, він і будинок побудував, і дітей піднімає. А твій тільки диван протирає.
— Та він у мене такий вразливий, Ганнусю. Його життя не жаліло. Ти ж знаєш, яка зараз молодь.
— Яка молодь? Йому п’ятий десяток пішов! — вигукнула сусідка. — Вистав його за двері, нехай спробує хоч день сам себе прогодувати. Тоді і вразливість мине.
Марія лише зітхала. Вона не могла. Це був її єдиний син, її кров. Вона боялася, що без її опіки він просто пропаде, опуститься на дно. Хоча, дивлячись на нього зараз, вона розуміла, що він уже на дні, просто це дно тепле і встелене її турботою.
Останнім часом Марія все частіше відчувала слабкість. Вона не ходила до лікарів, бо боялася почути щось таке, що змусить її діяти рішуче. Але думка про те, що буде з Володею після її відходу, не давала їй спокою. Вона знала, що він не знає навіть, де лежать документи на квартиру, не вміє користуватися онлайн-банкінгом і поняття не має про ціни на продукти.
Одного вечора вона знову спробувала поговорити з ним серйозно.
— Володимир, сядь, будь ласка. Нам треба обговорити бюджет.
Син незадоволено зітхнув, але сів навпроти.
— Слухаю. Тільки коротко, у мене там трансляція починається.
— Моїх заощаджень залишилося зовсім трохи. Пенсії ледь вистачає на ліки та їжу. Ти повинен піти хоча б на півставки кудись. Хоча б кур’єром або сторожем.
— Мамо, ти серйозно? Я з моєю освітою піду пакунки носити? Та що люди скажуть?
— А що вони кажуть зараз? — голос Марії раптом став твердим. — Вони кажуть, що ти ледар, який живе за рахунок старої матері. Тобі не соромно?
Володя почервонів, його обличчя перекосилося від люті.
— То це так ти про мене думаєш? Я думав, ти єдина людина, яка мене підтримує! А ти виявляється така ж, як і всі. Ти хочеш, щоб я страждав на низькооплачуваній роботі, поки ти будеш насолоджуватися своєю владою наді мною?
— Якою владою, сину? Я прошу тебе просто взяти на себе відповідальність.
— Все, досить! — він схопився зі стільця. — Не хочу цього чути. Ти сама мене так виховала, а тепер звинувачуєш. Це твоя провина, що я такий.
Він пішов, і Марія вперше не відчула бажання наздогнати його і перепросити. Вона сиділа в темряві, і сльози самі котилися по її зморшкуватих щоках. Він був правий в одному — це була її провина. Вона залюбила його до нестями, перетворивши любов на отруту.
Минув тиждень. Марія стала мовчазною. Вона продовжувала готувати і прибирати, але робила це механічно. Володя спочатку сприйняв це як знак того, що вона нарешті “заспокоїлася”, і продовжував своє звичне життя. Він не помічав, як вона зупиняється в коридорі, тримаючись за серце, як важко їй підніматися по сходах.
Одного разу вранці він не почув звичного запаху кави. Кухня була порожньою. Це було так незвично, що він навіть відчув легке занепокоєння. Він піднявся до кімнати матері. Марія лежала на ліжку, заплющивши очі. Вона дихала, але виглядала дуже блідою.
— Мамо, ти чого? Де сніданок? Мені треба в місті бути об одинадцятій, я обіцяв одному хлопцю подивитися його комп’ютер.
Марія повільно розплющила очі.
— Вова, мені дуже погано. Виклич когось, допоможи мені піднятися.
— Та ти просто перевтомилася. Полеж, я зараз принесу тобі води. І де моя чиста футболка?
Він приніс склянку води, поставив її на тумбочку і почав нишпорити у шафі.
— Ти знову не попрала? Мамо, ну я ж просив. Як я піду в такому вигляді?
Марія дивилася на нього і бачила не дорослого чоловіка, а абсолютно чужу історію, яку вона написала власноруч і яка тепер добігала свого кінця. Вона зрозуміла, що він навіть у такий момент думає лише про себе.
— Там у шухляді конверт, — прошепотіла вона. — Там гроші на перший час. І ключі від сейфа в банку. Там документи.
Володя миттєво пожвавішав.
— Гроші? А чому ти раніше не казала? Багато там?
Він кинувся до шухляди, забувши про стан матері. Жадібність у його очах була останньою краплею. Марія заплющила очі, не бажаючи цього бачити. Вона знала, що він не впорається. Він витратить ці гроші за тиждень, а потім не знатиме, як оплатити електроенергію. Він залишиться сам у цьому великому будинку, який швидко перетвориться на пустку, як і його життя.
Через кілька днів Марії не стало. Сусіди допомогли з усіма формальностями, бо Володя був у повному заціпенінні — не від горя, а від нерозуміння того, як тепер функціонує світ. Він стояв біля її могили і відчував лише одне — роздратування. На те, що тепер треба самому думати про їжу, на те, що Ганна дивиться на нього з презирством, на те, що життя раптом стало холодним і ворожим.
Повернувшись додому, він відкрив холодильник. Він був порожній. Він заглянув у конверт, який дала мати. Там була сума, якої могло б вистачити на пів року скромного життя, якби він умів заощаджувати. Але Володя замовив собі найдорожчу піцу та новий ігровий монітор. Він вирішив, що якось воно буде. Адже мама завжди казала, що він особливий.
Через місяць у будинку відключили світло за несплату. Володя сидів у темряві, загорнувшись у старий мамин плед, і вперше в житті йому стало по-справжньому страшно. Він не знав, як жити далі. Він не знав, куди йти. Він був сорокарічною дитиною в порожньому світі, який більше не хотів його бавити.
Кожен із нас знає таку родину, де любов перетворюється на руйнівну силу. Де батьки, бажаючи захистити дітей від труднощів, позбавляють їх хребта. Марія хотіла як краще, але залишила після себе людину, яка не здатна на елементарне виживання. Тепер Володя залишився сам на сам із реальністю, до якої він абсолютно не готовий. Його майбутнє виглядає туманним і сумним, і навряд чи в цій історії буде щасливий фінал.
А як ви вважаєте, чи можна змінити таку людину в сорок років, чи це вже остаточна руйнація особистості? Хто більше винен у цій ситуації — мати, яка надмірно опікувалася, чи син, який свідомо обрав шлях паразитизму?
Поставте вподобайку під цією історією, якщо вона змусила вас замислитися про важливе. Напишіть у коментарях свою думку, це дійсно важливо для розуміння таких життєвих ситуацій та підтримки нашої спільноти. Ваші слова можуть стати для когось важливим уроком або порадою. Чи була у вашому житті подібна історія? Поділіться своїм досвідом, це допоможе іншим не припуститися схожих помилок у вихованні своїх дітей.
