fbpx
життєві історії
Коли мені було 16 років, я народила дівчинку з милою плямкою біля вушка. Якби я стала її мамою, я б назвала її Марійкою, як мою прабабусю. Батьки, щоб не ламалося моє майбутнє, вмовили мене віддати дитину на усиновлення. Вже пів року ми живемо в однієї вдови в Польщі, і одного разу до пані Агнешки приїхала її дочка з родиною

Коли мені було 16 років, я народила дівчинку з милою плямкою біля вушка. Якби я стала її мамою, я б назвала її Марійкою, як звали мою прабабусю і яку я дуже любила.

Її тату, такому ж, як і я на той момент не дуже відповідальному юному чоловіку, ми обидві були не потрібні. Він хутко зник з усіх моїх горизонтів.

Мої батьки, щоб не ламалося моє майбутнє, вмовили мене віддати дитину на усиновлення.

Все життя я краюся, але й розумію, що на той момент вони були праві – що я могла дати своїй малечі? Її, як і мене, мали утримувати й забезпечувати мої батьки. А вони не могли це на себе звалити: мали ще мого молодшого брата і не надто високооплачувані роботи.

Я знала єдине: мою дівчинку усиновила якась заможна іноземна родина, вона забезпечена, її люблять і оточують батьківським теплом…

Минули роки, я вийшла заміж у 27 років за прекрасного чоловіка і народила двох дітей, яким зараз 14 і 10 років. Про мою таємницю знаємо тільки я і мої батьки, ну ще брат, але ми про це ніколи не говоримо і не згадуємо.

І ось – наше сьогодення. Я з дітьми поїхала від біди у Польщу, чоловік нас чекає вдома на Харківщині, він лікар і волонтер.

Вже пів року ми з сином і донечкою живемо в однієї вдови в Польщі, дуже гарна і чуйна пані, вона нас забрала до себе в містечко прямо з вокзалу в Жешуві, її оселя стала нашим тимчасовим затишним прихистком.

І одного разу, десь місяців три тому, приїхала до пані Агнешки з Катовіце дочка з родиною. Коли я побачила молоду жінку, пані Роксану, мій всесвіт перекинувся з ніг на голову, все в середині обірвалося, і відтоді я не знаю, як жити далі, що робити.

Коли пані Роксана увійшла в будинок і Агнешка нас познайомила, я не могла відвести погляд від молодої жінки. У неї були очі того, кого я так гаряче покохала в 15 років, такі ж темні брови, ніс і головне – мила плямка біля вушка, яку не приховувало зібране у високий хвіст русяве, як у мене, волосся…

Я не помилилася. Якось, коли Роксана з Родиною вже поїхали, я ніби між іншим висловила пані Агнешці думку, що, мабуть, дочка її дуже схожа на тата, бо на неї не надто.

А пані Агнешка, щиро і не приховуючи, поділилася зі мною, що Роксану вони з чоловіком багато років тому усиновили саме в Україні, бо Бог не дав їм власних діток. Тому вона така прихильна до всіх українців, до долі нашої країни.

Агнешка сказала також, що дуже вдячна небу за таку донечку, за онучку, що Роксана виросла доброю і гарною людиною, вдячною і турботливою донькою. Вони з чоловіком нею завжди пишалися, намагалися дати все найкраще.

Я слухала, а перед очами – кола, кола… Все попливло, я втратила відчуття опори під ногами. Не знаю як, але я відчула до своєї Роксани-марійки оте материнське тепло, яке ховалося в мені всі ці роки, оту невитрачену, призначену лиш їй любов. Як же хочеться мені її просто обійняти, поцілувати оту плямочку біля вушка!..

Але я не знаю, як вчинити. Адже це тільки моя таємниця, а якщо я порушу свою мовчанку, про моє минуле дізнаються всі: чоловік, діти. Як вони це приймуть?

Як приймуть цю інформацію пані Агнешка і сама Роксана? Чи не зламаю я їм життя? А може, навпаки – зрозуміють, і всі ми обіймемося, поплачемо, і знайдемо спільну мову та вирішимо разом, як житимемо далі?

Адже хіба Бог просто так подарував мені цю зустріч, цей шанс пригорнути до себе свою першу дитину? Що ж мені тепер робити?

Автор – Олена М.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.