Коли мені було 18, я стояла посеред залізничного вокзалу у Львові з одним рюкзаком і страхом у горлі. Я не мала ні квартири, ні знайомих, ні плану Б. Але мала вступ до вишу і мрію – вирватись із села, де корови знали тебе по імені. Тільки от чим ближче я була до цієї мрії, тим більше вона пахла не натхненням, а чужими грошима, яких у моєї родини не було.
Мене звати Надя. Я з села, Тернопільської області. Нас там живе стільки, скільки в багатоповерхівці – триста з хвостиком. Мої батьки тримають невеличке господарство, вирощують курей, капусту й віру в краще життя. І коли я сказала, що вступила до університету у Львові, мама мало не впустила відро з молоком.
– Боже мій… Надю, ти ж знаєш, у нас не ті статки… А як же ти там будеш? – зітхнула вона, дивлячись мені просто в душу.
– Мамо, я не прошу нічого. Просто підтримай мене. Я знайду роботу. Обійдуся без кав’ярень і суші. Мені головне – вчитись.
Мама зітхнула ще раз. Цього разу – глибше. Бо знала: коли я щось вирішила, мене вже нічим не зіб’єш. Навіть цінами на оренду у Львові.
Тиждень я жила в хостелі, який скоріше був схожий на куток у бабці на горищі. За 100 гривень на добу я ділила кімнату з трьома дівчатами, одна з яких хропіла, як дядько Семен після косовиці. Їсти варила на одній електроплитці. Інколи без сковорідки, бо її вкрали.
Я шукала підробіток – роздавала листівки, підмітала в кафе, навіть думала подавати каву вночі у клубі. Але все було або нічна зміна, або по 8 годин щодня – а в мене ж навчання.
І тоді в моєму житті з’явився Сергій.
Ми познайомились біля університету. Він стояв з кавою і розмовляв з другом. Я випадково почула, як він жартував про перший курс – мовляв, “новенькі по голосу чутні, як ті, що ще мріють”. Я в той момент саме читала оголошення про оренду і, здається, з таким виразом обличчя, ніби мені щойно сказали, що моя печінка на чорному ринку коштує дешевше, ніж ліжко в гуртожитку.
– Важкий день? – спитав він, коли я гупнулась на лавку поряд.
– Ти не уявляєш.
– Уявляю. Я сам з Житомира. Перші три місяці жив у квартирі без вікон. Сусід продав вікно на металобрухт. Я навіть не питаю, як.
Ми сміялись, як старі друзі. А потім я, сама не знаю як, розповіла йому все – про маму, про відсутність грошей, про страх, що не витримаю.
– Знаєш, Надю, – сказав він, – ти не перша така. І точно не остання. Але місто дає шанс тим, хто не здається. Хочеш – покажу тобі дещо?
Я погодилась.
Він привів мене до благодійного фонду, де сам колись отримував підтримку. Там допомагали студентам з сіл знайти житло, давали ваучери на їжу, іноді – навіть стипендії.
– То чого ти раніше про це не сказав? – спитала я здивовано.
– Бо не всі питають. А ти – спитала.
З того дня все змінилося. Я знайшла кімнату на троє з дівчатами – пахло котами, зате вікна були. Отримала студентську картку, яка давала знижку на обіди. А головне – я більше не почувалась самотньою.
Ми з Сергієм почали бачитися частіше. То на лекціях, то після. Разом готувались до сесії, разом гуляли Львовом. Він мені показував місто зсередини – не туристичне, а справжнє. З бабцею, яка продає пиріжки з капустою за 10 гривень. І з книгарнею, де пахне не кавою, а пліснявою і літературою.
Мама дзвонила кожного вечора. Вона хвилювалася. Але я вже могла їй казати – все добре. І це не було брехнею.
Через кілька місяців я влаштувалась на пів ставки у бібліотеку при університеті. Ні, я не мріяла про це. Але воно було поруч. Було теплим. І головне – дало мені змогу лишатись у Львові.
Тепер я вже на другому курсі. Ми з Сергієм живемо разом. Не розкіш – кімната, де одна шафа і два стільці. Але на вікнах – квіти, а на стінах – фотографії з першого студентського вечора.
Іноді я думаю: що було б, якби я тоді не наважилась? Якби не залишилась? Якби не заговорила з ним?
Можливо, зараз пасла б корів на лузі. І дивилась би на Львів тільки з екрана телефону.
А тепер я хочу спитати у вас, мої хороші:
Чи був у вашому житті момент, коли ви стояли на роздоріжжі – лишитись чи піти, здатись чи спробувати ще раз? І що ви тоді обрали?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
