Я народилася і виросла в маленькому селі на Волині. Нас у мами й тата три дочки, я старша.
Скло у нас бідне, роботи там толком нема. Мама не працювала ніколи і займалася нами, а батько перебивався підробітками по району.
Тобто жили ми, як ви розумієте, досить бідно, але харчувалися зі свого господарства – сад, город, птиця. Ми з сестрами з раннього дитинства допомагали у всьому дорослим, іншого життя не знали.
Від нашого села до обласного центру досить далеко, тому вища освіта у нас не була популярною. Не отримала її і я, вивчилась лиш на оператора в райцентрі, та роботи не знайшла і повернулась додому.
Жила допомагала батькам, але весь час чула про те, що я сиджу в них на шиї, що пора мені і честь знати та заміж виходити.
Але заміж мене кликати ніхто не поспішав – вистачило дівчат, привабливіших за мене. Зустрічалася я з одним місцевим хлопцем не довго , але він пішов служити в армію, я чекала, але в село він більше не повернувся.
І от коли мені було 23 роки і мене в селі ніхто заміж не кликав, а мама й тато вже насідали, адже їм ще молодших треба піднімати, я поїхала зі знайомою в Польщу і там через кілька років вийшла заміж за літнього поляка.
Тоді вся моя родина з мене кепкувала, що я продалася за старого. Але ви знаєте, я була з Томеком по своєму щаслива. Він ц свої 57 добре виглядав, був розумний, турботливий і дуже мене любив.
Через два роки спільного життя у нас народився син, зараз Станіславу 13 років. Інших дітей у мого чоловіка немає.
А три роки тому Томека раптово не стало. Тепер я ще молода і досить заможна вдова з квартирою у старому будинку у Краковіі невеличким магазином солодощів.
Коли в Україні сталася біда – вторгнення, звичайно я запросила маму й сестер з дітьми (в кожної – по одній дитині) до себе.
Маму поселила з нами, а сестрам орендувала двокімнатну квартиру і платила за неї весь цей час, більше року, а також всіх їх утримувала продуктами. Оплачувала одяг, перукарів, масажиста для мами, розваги і поїздки для всіх.
Але знаєте, терпець мій таки урвався. Не подякував ніхто жодного разу, все сприймають як належне, на роботу ніхто влаштовуватися не збирається.
А я вже не та сільська дівчинка, а доросла жінка з життєвими досвідом, планами на майбутнє, яка до того ж дорожить своїм комфортом і не має резинового гаманця.
Я їх просила або знайти роботу, навіть хотіла допомогти з працевлаштуванням, або повернутися додому до батька й чоловіків. Та мене просто інгнорували.
Тому вчора я сама зібрала речі мами й сестер – ну скільки можна? Вони в цей час на прогулянці були.
Звичайно, я тепер ворог номер один, невдячна дочка. Мама пообіцяла залишити мене без спадщини.
Сьогодні вони поїхали, а я видихнула з полегшенням. Що ж, без спадщини – так без спадщини.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
