Коли мені було 9 років, у старшого брата народився син мій племінник. І оскільки вони спочатку жили з нами, мені довелося частенько з ним сидіти, грати, няньчиться.
Моєї думки ніхто не питав – хочеться мені чи не хочеться. Дуже тішилася, коли вони переїхали до своєї квартири, але зненавиділа вихідні, коли вони приїжджали, наводили бардак у квартирі та їхали.
Моя мама, як любляча бабуся, завжди тільки сюсюкалася з онуком і все йому дозволяла, а прибирати після нього доводилося мені.
Ось як дорослим зручно — помічниця маленька, але чомусь ніхто не думав про мене як про особистість, все за мене вирішували. Не розуміючи, що я теж хочу грати з друзями, а не сидіти нянькою вдома. Я не любила свого племінника за це.
Пізніше я змінила свою думку, але тоді думала саме так. Саме це змусило мене не любити дітей. Пізніше в мене з’явилися ще племінники, але тоді я вже стала дорослою і вміла говорити ні, а якщо ображалися, то їхні проблеми.
Я могла посидіти з племінниками коли мені було зручно і я сумувала за ними, але не більше 1-2 годин. Ваші діти сидите з ними самі, не потрібно шукати безкоштовну няньку.
Коли другий брат народив третю дитину, я дуже співчувала її старшій дочці, адже я розуміла її становище як ніхто інший.
На неї поклали ті ж обов’язки як і на мене, тільки це її брат і він постійно живе з нею, нікуди і не втечеш!
І коли дружина брата її сварила з приводу того, що вона не допомагає їй по дому, з меншими братами, я завжди за неї заступаюся!
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
