fbpx

Коли мій Паша нарешті привів невісточку, я неймовірно зраділа і, звичайно, одразу я запропонувала їм з дружиною переїхати до мене. Але вони тоді мене здивували – відмовилися, але зараз почали проситись назад! Та так наполегливо, стільки аргументів у них! Свати сказали, що дітям потрібно придбати окрему квартиру. Але я, з моєю пенсією та зарплатою у півставки таку розкіш собі дозволити не могла. Я захотіла, щоб мій новий чоловік був поруч зі мною

Коли мій Паша нарешті привів невісточку, я неймовірно зраділа і, звичайно, одразу я запропонувала їм з дружиною переїхати до мене. Але вони тоді мене здивували – відмовилися, але зараз почали проситись назад! Та так наполегливо, стільки аргументів у них! Але про все по-порядку.

Я виростила сина Павла можна сказати сама, з чоловіком розлучилися, коли Паші три рочки було, і більше тато його життям не цікавився. Але я, хоч і було важко, справилася.

У нас з сином завжди були чудові стосунки. Ми жили вдвох, у двокімнатній квартирі, і ніколи не виникало між нами суперечок чи конфліктів. Навіть із побутових моментів. Він навчався, я працювала. І я лише сподівалася, що якось він знайде собі гідну дівчину і в них буде дружна, згуртована й міцна сім’я.

Але син не поспішав з одруженням до 33 років. Тому, коли у Паші на обрії з’явилася Настя, я була дуже рада. І прийняла її з усім теплом своєї душі.

Не хочу намовляти чи лукавити душею, але невістка поставилася до мене прохолодніше. Ну, мабуть, такий характер. Навіть у день весілля вона, залишившись у якийсь момент зі мною наодинці, просто мовчала, дивлячись кудись у далечінь. Прямо крізь мене.

Та добре, я просто свекруха, їй не зі мною жити, а з сином. До речі, саме на весіллі я познайомилася з її батьками, раніше ми лише розмовляли по телефону.

Свати тоді висловили думку, що дітям потрібно придбати окрему квартиру. Але я, з моєю пенсією та зарплатою у півставки таку розкіш собі дозволити не могла. І син добре про це знав. Так, було якось навіть трохи соромно, але що вдієш, я – самотня жінка без заощаджень. Хіба нас таких не мільйони довкола? Не всім у житті щастить в матеріальному плані.

Але, з іншого боку, я була не проти піти назустріч синові і невістці. Хай би вони жили зі мною. Однієї кімнати їм було б достатньо, а з домашніми справами я навіть могла б допомагати. Краще ж, ніж винаймати чужу квартиру.

Проте, діти тоді вирішили вчинити інакше. Свати виділили їм деяку суму для першого внеску з іпотеки. Чесно зізнатися, мені це рішення одразу не сподобалося. Брати таку відповідальність на початку сімейного життя? І заради чого?

Однокімнатна квартирка в новобудові. Так, стелі високі і ремонт. Але сусідів, як на мене, чути дуже сильно. Двір маленький і, якщо розібратися, схожий на суцільну парковку. З інфраструктури поруч — продуктовий магазин та зупинка громадського транспорту. А в мене цегляний будинок у гарному районі. Що краще? Це ж очевидно.

Але вони обрали свій шлях і почали жити, як сім’я. Іноді син дзвонив мені, іноді ми бачилися у кафешці. Я навіть кілька разів приходила до них у гості, ніколи з порожніми руками. І все начебто було добре. Але особливих змін у їхньому житті я не бачила.

Я бачила одне. Невістка хотіла все й одразу. Через два роки планувала дитину, потім – ще одну. Павло почав пропадати цілодобово на роботі: виплати з іпотеки нікуди не поділися. А ще вони молоді і їм хочеться добре пожити. Де на це брати гроші? Хотіла б я сама це знати.

Щоб якось відволікти себе від самотності й інших проблем, я почала спілкуватися з однією своєю давньою нерозлучною подругою. Раніше ми товаришували, але потім якось перестали підтримувати зв’язок: весілля сина та особисті переживання зовсім відволікали мене.

Але тепер часу було повно. І Катерина познайомила мене із Данилом, своїм колишнім однокласником. Він милий, симпатичний чоловік. Розлучений, але з гарним почуттям гумору та приємним характером. А мені ще нема і 60 років. Та й старою я себе ніколи не вважала.

Поступово в мене виникла якась прихильність до Данила. І він відповідав взаємністю. А оскільки ми, хоч і не старі, але вже далеко і не діти, я захотіла, щоб мій новий чоловік був поруч зі мною. Та й Данило був не проти. Отак ми й почали жити разом.

Навіть із сином вони порозумілися буквально з першого дня знайомства. Все налагоджувалося і я почала сподіватися, що далі наше життя ставатиме тільки кращим.

А за кілька місяців Настя оголосила, що чекає дитинку, вони з Пашею стануть молодими батьками. І все б нічого, чудова новина, дітки – це велика радість! Але насправді виявилось, що молоді люди до цього етапу життя були не готові. Між ними почалися побутові непорозуміння. Щодо грошей, обов’язків, планів на майбутнє. Не було гармонії.

І їм, особливо невістці, хотілося щось у житті поміняти. Згадали навіть про мене і про мою квартиру. Справді, чому б не переїхати до мене, а свою іпотечну квартиру не віддати в оренду третім людям? У мене ж справді є всі умови для життя з дитинкою, правда?

Але я пропонувала зробити так раніше, коли для цього були всі можливості. Однак тепер зі мною живе Данило і четверо людей ніяк не помістяться у двох кімнатах. Я це чудово розуміла і переконана в цьому досі. Син почав ображатися.

Щоб хоч якось вплинути на ситуацію, Данило запропонував залишити все як є. А він віддасть, як подарунок, Паші свій автомобіль. Для особистого користування або хай навіть продасть його, якщо немає іншого рішення. Аби невістка не вимагала переїжджати до нас.

Та навіть цього їм виявилося замало. Мені почали надзвонювати свати, намагатися мене присоромити, що через мене наші діти змушені страждати в тісноті й платити за оренду. У них самих можливостей більше, а я що можу зробити? Данило щодня приходить з роботи без настрою і вже готовий забрати свої речі.

Але я проти. Ну з якого переляку він повинен їхати від мене, якщо я сама вже не хочу жити з невісткою при надії? Усе це дуже шкодить моєму внутрішньому настрою і впливає на моє самопочуття. І що вдієш? Сподіваюся, у мене народиться онук і діти якось самі розберуться зі своїми проблемами.

Я хочу бути на старість щасливою, не хочу бути сама. Іншого чоловіка я собі вже навряд чи знайду, тож наполягатиму на своєму до кінця. Тому, пробач мені, синочку, але ти вже дорослий.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено

You cannot copy content of this page