Коли моя донька вперше привела свого Михайла в наш дім, я побачила не чоловіка – я побачила проблему. Він стояв біля порогу в светрі з розтягнутими рукавами, шкіряним рюкзаком за плечима й усмішкою, яка здавалася надто впевненою для того, хто не сказав навіть “доброго дня”. У нього була борідка, як у студентів-філософів, і очі, які оминали мій погляд, зате не зводили очей з Віри. Я одразу зрозуміла: він прийшов не в гості. Він прийшов залишитися. Віра дивилась на нього з таким запалом, що я ледве стрималась, аби не спитати: “Це твій хлопець чи пророк нової епохи?”
Я – Ольга Петрівна, і я мати. А це означає, що я маю право хвилюватись. Особливо тоді, коли твоя єдина донька, яка досі ніколи не кидала тінь на свій здоровий глузд, оголошує за вечерею, що зустрічається з “дуже духовною людиною”.
– Мам, це Михайло. Він викладає йогу і проводить сесії дихального перезавантаження.
– Що він викладає? – перепитала я, переконана, що ослухалась.
– Дихальне перезавантаження, мамо. Це складно пояснити. Він допомагає людям знайти себе.
Мене більше хвилювало, чи він сам себе знайшов. Бо виглядав він так, ніби щойно вийшов із лісу після ретриту.
А потім Віра оголосила:
– Ми плануємо жити разом.
– На що жити, Віро? – спитала я. – Він же не має навіть стабільної роботи. Він і в армії не був.
– Мам, ти як завжди. Він вільний художник, йому не треба офіс. А гроші… гроші не головне.
Ну звісно. А хто платитиме за оренду? За електрику? За ті всі кристали, які він розкладає на підвіконні?
– А що твій Михайло каже про плани на майбутнє? – обережно поцікавився мій чоловік під час наступної вечері.
– Він вірить, що Всесвіт усе владнає.
Ми з чоловіком перезирнулись. Уперше за 20 років я побачила, що й він не знає, що сказати.
А ще через тиждень Віра переїхала до Михайла. У квартиру, яку знімали разом із ще двома “свідомими душами”. Там не було телевізора. Не було холодильника. Була матра на підлозі і купа сушених трав.
Через два місяці Віра подзвонила.
– Мам, ти можеш позичити 400 гривень? У нас закінчився чай з меліси.
Я ледь не впустила телефон. Моя донька, яка закінчила університет із червоним дипломом, яка могла працювати в банку чи піар-агенції, просить гроші на чай, бо її бойфренд вирішив, що “гроші – це вібрація страху”.
Я приїхала до них особисто. І побачила Віру в лляній сорочці до колін, з темними колами під очима й щасливою посмішкою.
– Мамо, у нас все чудово. Просто важко трохи адаптуватись. Михайло каже, що це нормально.
Я сіла за стіл, який складався з дерев’яної дошки й двох цеглин, і глибоко зітхнула.
– Доцю, а чи не здається тобі, що ти втікаєш від себе, замість шукати себе?
– Мамо, просто довірся мені.
Але я не довіряла. Бо в мені кричала тривога.
Віра не приїжджала до нас ще місяць. І я мовчала. Мовчала довго, поки одного вечора вона не з’явилась сама. В очах – суміш втоми й розчарування. Сіла на кухні, простягла руки до чашки й сказала:
– Мамо, я повернулась.
– А Михайло?
– Він у Карпатах. Шукає нову суть. Без мене.
– І?
– І я зрозуміла, що була не собою. Я пробувала вмістити себе в те, що мені не пасувало. Я хотіла бути тією, ким мене хотів бачити він. Але втратила себе.
Ми сиділи мовчки. Я не питала, що сталося. Просто подала ще чаю. Віра плакала. Спокійно. Без істерики. Як людина, яка повернулась додому після довгої зими.
– Тату, я вдома, – крикнула вона, коли в коридорі зашелестів пакет.
І я зрозуміла – вона справді вдома.
Коли твоя дитина помиляється, боляче. Хочеться крикнути: “Я ж тобі казала!” Але єдиний правильний вибір – дати їй спробувати. Бо вона не ти. І в неї свої граблі.
Михайло? Він був її уроком. Не ворогом. А просто – досвідом.
І от що я хочу спитати в кожного, хто читає цю історію:
Чи завжди ми, батьки, маємо право втручатись у вибір своїх дітей?
А може, іноді краще просто чекати… й заварити чаю, коли вони повернуться?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
