Коли моя невістка Наталка оголосила, що хоче назвати нашого онука Артемом, ім’ям, яке, на її думку, “модне” і “сучасне”, я відчула, як земля вислизає з-під ніг. Для мене ім’я мого діда, Григорія, – це символ честі, сили та родинної спадщини.
Я не могла дозволити, щоб примхи Наталки зруйнували те, що я так довго берегла. Та коли я спробувала відстояти своє, наш дім перетворився на щось “чорне і негативне”. І тепер я стою перед вибором: наполягти на своєму чи втратити зв’язок із сином Іваном і його сім’єю. Чи варто мені йти до кінця, коли на кону стоїть мир у родині?
Того вечора, коли все почалося, я сиділа за столом у нашій старій хаті в селі під Києвом. Стіл був накритий, як завжди для родинної вечері: вареники з картоплею, борщ із пампушками, а в центрі — мій фірмовий яблучний пиріг, який пахнув дитинством.
Я чекала на Івана та Наталку, сподіваючись, що сьогодні ми нарешті обговоримо ім’я для їхнього першого сина, мого онука. Я вже місяць вишивала сорочечку з ім’ям Григорій — на честь мого діда, який був для мене прикладом мужності й доброти.
Але коли Наталка увійшла до хати, тримаючи в руках модний журнал, я відчула, як повітря стало важким. Вона кинула журнал на стіл і сказала: “Олено Петрівно, ми вирішили. Наш син буде Артемом”. Її слова лупнули, наче грім. Я відчула, як стає не по собі, але стрималась, намагаючись зберегти спокій.
Я завжди знала, що сім’я — це не просто спільні обіди чи свята. Це зв’язок, який тримається на традиціях, на пам’яті про тих, хто був до нас. Мій син Іван виріс із цими цінностями. Я виховувала його з любов’ю до землі, до нашої історії, до імен, які несуть у собі щось більше, ніж просто звук. Але коли він одружився з Наталкою, я побачила, що її світ — це блискучий Київ, модні кафе, інстаграм і тренди.
Вона була доброю дівчиною, але її погляди на життя здавалися мені чужими. Я намагалася прийняти її, бо бачила, як Іван світиться поруч із нею. Та коли мова зайшла про ім’я нашого онука, я зрозуміла, що ми стоїмо по різні боки барикад.
– Наталко, ти серйозно? Артем? – запитала я, намагаючись не підвищувати голос. – Це ж ім’я без коріння, без душі. Чому не Григорій, на честь мого діда? Він був людиною, яку поважали всі в селі.
Наталка зиркнула на мене, її брови злетіли вгору. Вона відклала виделку і склала руки на столі, наче готувалася до чогось серйозного.
– Олено Петрівно, це наше з Іваном рішення. Артем — гарне, сучасне ім’я. Воно звучить сильно, і наш син не буде соромитися його в школі чи на роботі.
Я відчула, як у середині щось стиснулося. Іван сидів мовчки, перемішуючи борщ у тарілці, уникаючи мого погляду. Його мовчання дратувало мене ще більше.
– Іване, скажи щось, – я повернулася до нього. – Ти ж знаєш, що ім’я Григорій — це наша спадщина. Твій прадід був людиною честі. Хіба ти хочеш, щоб твій син носив ім’я, яке нічого не значить для нашої родини?
Іван зітхнув, але не підвів очей.
– Мамо, я розумію, але… Наталка має рацію. Артем — це просто ім’я, яке нам подобається. Чому це так важливо?
Я не вірила своїм вухам. Мій син, якого я вчила поважати традиції, зараз сидів і підтримував свою дружину в цьому абсурді. Я відчула, як усе всередині кипить, але стрималася, щоб не сказати зайвого.
– Тому що ім’я — це не просто слово, Іване. Це зв’язок із минулим. Я дала вам 50 000 гривень на вашу квартиру в місті, щоб ви могли почати життя разом. Хіба я не заслужила хоча б права висловити свою думку?
Наталка різко підвела голову, її очі спалахнули.
– Олено Петрівно, дякую за вашу допомогу, але це не означає, що ви можете вирішувати за нас. Це наша дитина, і ми виберемо ім’я, яке вважаємо правильним.
Я відчула, як серце заколотилося. Її слова були наче ляпас. Я дивилася на Івана, сподіваючись, що він скаже бодай слово на мій захист, але він лише опустив голову нижче.
Наступні тижні були важкими. Я намагалася не піднімати тему імені, але вона висіла в повітрі, наче грозова хмара. Я запросила їх знову на вечерю, сподіваючись, що зможу переконати їх. Я спекла пиріг, приготувала голубці, навіть вишила сорочечку для онука з ім’ям Григорій. Я думала, що цей жест покаже, наскільки це важливо для мене. Але коли я показала сорочечку Наталці, її обличчя змінилося. Вона взяла її в руки, оглянула, а потім поклала назад на стіл.
– Олено Петрівно, це дуже мило, але ми вже сказали — наш син буде Артемом, – сказала вона холодно.
Я відчула, як усе всередині похололо. Я дивилася на неї, намагаючись знайти слова, які б не звучали як звинувачення.
– Наталко, я не хочу сваритися. Але подумай: ім’я Григорій — це пам’ять про нашу родину. Хіба ти не хочеш, щоб твій син знав, звідки він походить?
Вона фиркнула, наче я сказала щось смішне.
– Олено Петрівно, я поважаю вашу думку, але це не середньовіччя. Ми живемо в 2025 році. Дітям потрібні імена, які звучать сучасно, які не викличуть насмішок. Григорій — це ім’я для дідуся, а не для малюка.
Я відчула, як мої щоки запалали. Іван знову мовчав, і це мовчання було гіршим за будь-які слова. Я не могла повірити, що мій син, якого я виховала, дозволяє своїй дружині так зі мною розмовляти.
– Наталко, я дала вам 50 000 гривень, щоб ви могли купити квартиру. Хіба я не заслужила хоча б трохи поваги? – сказала я, намагаючись говорити спокійно.
Вона різко встала з-за столу, її очі блищали.
– Ви думаєте, що ці гроші дають вам право керувати нашим життям? Дякую, але ми повернемо вам кожен гривеник, якщо це означає, що ви перестанете нав’язувати свою волю!
Я відчула, як усе всередині обірвалося. Я не хотіла війни, але її слова були наче виклик. Іван нарешті підвів голову.
– Мамо, Наталко, заспокойтеся. Давайте не сваритися, – сказав він тихо.
Але було запізно. Наталка схопила свою сумку і попрямувала до дверей.
– Я не хочу більше цього слухати, – кинула вона, не обертаючись.
Через кілька днів Іван прийшов до мене сам. Він виглядав втомленим, його очі були червоні, наче він не спав. Я запросила його до хати, поставила перед ним тарілку борщу, але він майже не їв.
– Мамо, я не знаю, що робити, – сказав він тихо. – Наталка дуже засмучена. Вона каже, що ти не поважаєш її як матір. Але я знаю, що ти хочеш найкращого для нас.
Я відчула, як серце стиснулося. Я не хотіла, щоб мій син опинився між двох вогнів.
– Іване, я не хочу вас сварити. Але ім’я Григорій — це не просто моя забаганка. Це пам’ять про твого прадіда, про нашу родину. Хіба ти не хочеш, щоб твій син ніс цю спадщину?
Він зітхнув, провів рукою по волоссю.
– Мамо, я розумію. Але Наталка… вона хоче, щоб наш син мав ім’я, яке буде звучати сучасно. Вона боїться, що Григорій буде для нього тягарем.
Я кивнула, хоча всередині все кипіло. Я знала, що Наталка не зрозуміє. Вона виросла в місті, де традиції не мають такої ваги. Але я не могла відступити.
– Іване, поговори з нею. Поясни, що це важливо для мене, для нас усіх. Ми можемо знайти компроміс, – сказала я, хоча сама не була впевнена, що готова йти на поступки.
Компроміс чи поразка?
Наступна вечеря була напруженою. Я знову запросила їх до себе, сподіваючись, що ми зможемо знайти спільну мову. Я спекла пиріг, поставила на стіл домашнє вино, яке так любив Іван. Але атмосфера була холодною. Наталка сиділа, склавши руки, і дивилася в тарілку. Іван нарешті заговорив.
– Мамо, ми з Наталкою подумали… Може, ми назвемо його Артем Григорій. Як друге ім’я.
Я відчула, як усе всередині завмерло. Це був компроміс, але він не здавався мені перемогою. Я хотіла, щоб мій онук носив ім’я Григорій із гордістю, а не як якесь другорядне доповнення. Але я бачила, як Наталка стиснула губи, і зрозуміла, що це їхня межа.
– Добре, – сказала я тихо. – Артем Григорій. Це звучить… гідно.
Наталка подивилася на мене, її погляд був холодним, але вона кивнула.
– Дякую, Олено Петрівно, – сказала вона, але в її голосі не було тепла.
Я відчула, як щось у нашій родині тріснуло. Ми сиділи за одним столом, але були далекими, наче чужі. Я знала, що домоглася свого частково, але за яку ціну? Наталка більше не дивилася на мене з повагою, а Іван уникав мого погляду.
Минуло кілька місяців, і Артем Григорій народився. Він був прекрасним — маленьке диво з великими очима, які нагадували мені Івана в дитинстві. Я тримала його на руках і відчувала, як серце наповнюється теплом. Але в глибині душі я знала, що тріщина в нашій родині не зникла. Наталка була ввічливою, але холодною. Іван намагався бути посередником, але я бачила, що він розривається між нами.
Я часто думаю: чи правильно я вчинила, наполягаючи на своєму? Чи варто було пожертвувати миром у родині заради імені, яке для мене так багато значить? Я хочу, щоб мій онук пишався своєю спадщиною, але чи не втратила я щось важливіше, ніж ім’я? І що б ви зробили на моєму місці, якби опинилися між традиціями та миром у сім’ї?
