Ви собі не уявляєте, як я сплакалася, коли “пропажа” таки знайшлася. Я знала, що святий Антоній мені допоможе.
Сьогодні хочу поділитися з вами історією, щоб ви ніколи не падали духом, а прислухалися до свого серця і до людей, які вам не байдужі.
Після 24 лютого так вийшло, що я взяла дітей і на чотири місяці переїхала в Польщу. Я не мала права піддавати небезпеці дітей, тому з чоловіком довго на цю тему не думали.
Всю важку дорогу до країни, яка нас прихистила в такий важкий час, я молилася. Їхати було дуже лячно, бо я не знала, що мене буде чекати в Польщі.
Всі молитви, які я знала, за ці дні, поки ми добиралися, я промовляла і вірила, що Господь пошле мені людину, яка допоможе облаштуватися в чужому краю.
І ця людина з’явилася, а звати її Агнешка.
Я не буду описувати, скільки добра для нас з дітьми зробила ця людина, бо мова про дещо інше.
Коли ми таки вирішили повернуся в Україну до чоловіка, то Агнешка хоч і сумувала, та дуже за нас раділа, а перед посадкою в автобус сказала, що її двері завжди відчинені дня нашої сім’ї.
А після вона витягла золотавий мішечок перев’язаний рожевою стрічкою і вручила мені. Вже в автобусі я побачила його вміст.
Це був срібний набір з ланцюжка з синім камінчиком і такі ж сережки.
Зі сльозами на очах я пообіцяла собі, що берегтиму цей подарунок все життя.
І ось ми з дітьми в Україні. Хоч було і важко, але ми зуміли взяти себе в руки. Ми багато допомагали і продовжуємо допомагати нашим захисникам. Всі ми, хто як може, наближаємо Перемогу.
Працюю я вихователем в дитячому садочку. Робота не проста і вимагає великої уваги, але мені подобається працювати з дітками, вони кожного дня показують своїм прикладом, що життя триває, незважаючи на всі перешкоди.
Прикраси Агнешки я носила і ношу дуже часто. Вони надзвичайні, від них віє ніжністю, турботою і розумінням того, що все буде добре, бо десь там, далеко в Польщі, є Агнешка, яка в любий момент нас підтримає. Ми часто з нею списуємось. Я навіть трішки вивчила польську мову, хоча більше все ж таки, користуюсь перекладачем.
І ось власне до історії, яка трапилась буквально днями.
Того дня я була в місті, і випадково зачепила ланцюжок з підвіскою і він порвався. Благо, я це побачила і миттю зреагувала.
Щоб він не загубився, я поклала ланцюжок в паперову серветку, і оскільки в мене в той час не було з собою сумочки, я поклала серветку у кишеню штанів, яка закривалась на замочок.
Дома, звісно ж, через сімейні клопоти, я про ланцюжок забула і так сталося, що декілька днів ці штани спокійно собі висіли в шафі.
А в понеділок я надумала одягти їх на роботу.
Цілий день я крутилась як білка в колесі біля діток. Ми і витинали, і малювали і клеїли. І ось настав час, коли з групи мама забрала останню дитинку.
Я посиділа декілька хвилин в тишині, попила води і взялась за прибирання з нянечкою групи.
Я не знаю як так вийшло, все це було наче сон. Весь день мені щось заважало в кишені штанів, але я не мала часу зважати, і в кінці дня виймаю я цю серветку і викидаю у смітник.
Ще тоді подумала, чого я це відразу не зробила, весь день мене вона турбувала.
І вже дома, а живу я в іншому селі, до мене прийшло прозріння, що я своїми руками викинула таку дорогу для мене річ.
Спершу десь пів годинки я просто лила сльози. Після зателефонувала прибиральниці і сторожу, чи виносили вони сміття.
Також підняла на ноги, хоч вже й було пізно, свою найкращу подругу. Марічка, як завжди, мене підтримала, але це мене не тішило, я будь що мала повернути втрачене.
Як тільки наступного дня почало розвиднятися, я сіла на першу маршрутку і поїхала в садочок.
В групі мене чекало розчарування: сміття таки винесли. Сторож знав про мою проблему, тому підказав перевірити в бочці, де все спалюють. Я одягнула резинові рукавички і зі сльозами на очах і вірою у Всевишнього, побігла туди.
Самі розумієте, це садочок, багато дітей. Сміття було різне, але я не здавалася. В час, коли я паличкою з дерева перебирала кожен листочок і серветку, я зверталася до святого Антонія, щоб допоміг мені. На одній купці не було і тоді я дійшла до іншої.
Я побачила кольоровий папір, з якого ми з дітьми вчора вирізали сонечко і хмаринки, потім шкірку з банана, який я з’їла, бо не встигла поснідати дома, навіть одноразовий стаканчик з відбитком моєї рожевої помади я знайшла серед сміття. Я розуміла, що на правильному шляху.
І ви знаєте, перегортаючи ще трішки це сміття, я знаходжу свою пропажу.
Перше, що я сказала, витираючи сльози, це подякувала святому Антонію і Ісусику, які допомогли мені в цій справі, а після зателефонувала подружці і мамі, які за мене сильно хвилювалися.
Того ж дня я відремонтувала ланцюжок і ношу його на шиї, як знак доброти, людяності та підтримки.
Бережіть себе, любі українці, і знайте, що б не трапилося, не опускайте руки, вірте і все у вас буде добре!
Миру, добра та Перемоги нам усім!
Автор – КАРАМЕЛЬКА
Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
