Коли ми приїхали до цього чоловіка в село, і попросили про допомогу, він не роздумуючи зібрав найнеобхідніші речі і відправився з нами до області. Ми їхали в автівці, і я чула, як він всю дорогу молився. В палаті була тиша. Зібралися усі бабусі та дідусі. Ніхто не хотів вірити, що лікарі не дають жодного шансу.
Мирослава і Остап були одногрупниками й після університету одразу відгуляли весілля. Жили вони дуже добре: Остап знайшов хорошу роботу, Мирося ж влаштовувала домашній затишок. Після весілля батьки купили подружжю квартиру, тому і з цим проблем теж не було.
Спочатку вирішили жити для себе, подорожували, відпочивали. А от згодом вони стали батьками синочка Назарчика, який став справжнім щастям для сім’ї.
Це була ідеальна сім’я. Жодних суперечок не було, оскільки пара все вирішувала за допомогою розмови. Хлопчик ріс здоровим та красивим, батьками на щастя. Виховували малого з дитинства мужнім та відвертим.
Коли їм лікарі повідомили про хворобу сина, думали, що це сон.
– Цього не може бути. Боже, чому саме наш син?
В один момент все їхнє сімейне щастя втратило сенс. Мирослава плакала не одну ніч й задавала собі питання: “Чому так сталося? Чому наш чудовий синочок?”
З першого дня, батьки вирішили, що не будуть опускати руки й боротимуться за сина. Тепер життя обидвох мало одну ціль: якнайшвидше вилікувати Назарчика. Остап з Мирославою віддавали усі кошти на найкращих лікарів. Але стан хлопчика не покращувався. І одного дня лікар невпевнено і тихенько сказав: готуйтеся попрощатися з Назарком.
Мирося ж просто була не в собі. Вона не мала сил ні жити, ні плакати. Здавалось, що вона й сама скоро відійде на небеса. Остап був абсолютно роздавлений і не міг підібрати слів, щоб заспокоїти дружину.
Тут Мирослава раптово підвелася на ноги й згадала про монаха, який жив у одному селі. Про нього їй розповіла викладачка в університеті й казала, що його молитви творять чудеса.
Пара одразу розпочала пошуки викладачки. Та ж розповіла, що пам’ятає лише село, де він проживав. Мирослава з Остапом подалися в дорогу.
Знайти чоловіка було не важко, адже його знало все село. Монах був дуже розчулений історією батьків, бачив, що люди добрі, тому й погодився з ними поїхати в клініку.
Картина в палаті була невтішною: кругом хлопчика стояли дідусь і бабуся, рідна сестра Мирослави з чоловіком – усі прийшли попрощатися. На маленькому зблідлому дитячому обличчі блищала лише одна сльоза.
Мирослава, Остап і монах зайшли в палату. Він привітався з усіма й сказав “Ставайте на коліна й моліться зі мною”. Ніхто не суперечив монаху й усі припали навколішки. В усіх були мурашки по тілу, адже це остання надія. Враз монах звівся на ноги й сказав: “Я зробив усе, що міг. Надіємося, Господь почув нас”. І покинув стіни лікарні.
Через декілька днів Назарку стало краще. Лікарі називали це дивом, а батьки не могли повірити своєму щастю. Після року лікування – все відступило, а батьки лише дякували Богу за кожний новий день, який той подарував їхньому синочку.
Коли Назаркові виповнилося 18, той вирішив провідати свого рятівника. Він відмовився від гучної вечірки з друзями й поїхав в це село.
Старенький чоловік так і жив самітно в невеличкій хатинці. Монах побачив дорослого парубка на подвір’ї й одразу вийшов. Назар привітався з чоловіком, а по його обличчю покотилася сльоза. Монах одразу зрозумів, хто стоїть перед ним. Назар, обійнявши старого, промовив “Дякую, що врятували мене того дня”.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
