Іноді приймати допомогу не варто навіть від найближчих людей, це я вже з власного досвіду тепер знаю, бо цю істину мені довелося відчути на собі.
Коли ми з чоловіком Ігорем збиралися купувати квартиру, мої батьки вирішили нам трохи допомогти. Батьки дали від щедрот на квартиру 200 тисяч гривень, проте тепер постійно вказують мене в це носом. Хоча здавалося б – батьки, рідні. Навіщо було давати?
У нас із чоловіком за душею не було нічого, окрім бажання налагодити своє життя. Потужного старту нам наші сім’ї дати не могли, тож ми одразу розуміли, що все наживати доведеться самим. Навіть прийти до когось жити у нас не було можливості. У моїх батьків у двокімнатній квартирі жила лежача бабуся, а мама чоловіка сама жила на території своєї свекрухи.
Ми ж винаймали квартиру і намагалися зібрати хоч якихось грошей. За три роки ми навіть не змогли накопичити перший внесок на однушку. Я була вже у розпачі, бо здавалося, що ця історія з накопиченням не скінчиться ніколи.
Допомога прийшла, звідки не чекали. Свекруха отримала спадок, половину якого віддала нам. Після такого щедрого подарунку ми з Ігорем підбадьорилися. Нарешті замаячив промінець світла наприкінці тунелю. Радісною новиною я поділилася з батьками. Без натяків і всього такого, просто поділилася радістю.
Мама з татом сприйняли інформацію якось відсторонено, майже бадуже, але привітали. А через кілька місяців принесли нам двісті тисяч, сказавши, що теж хочуть зробити посильний внесок у наше майбутнє житло. Мене приголомшив такий вчинок. Батьки не бідували, але й накопиченням ніколи не займалися, а тут така сума. Я спитала, звідки гроші, але мама відмахнулася, дають – беріть.
Ми з чоловіком, звичайно, взяли гроші. Нерозумно було відмовлятися, коли самі приносять. Але якби я знала, чим це обернеться, то відмовилася б одразу.
Склавши всі отримані гроші, додавши власні накопичення, ми змогли взяти іпотеку. Переїхали до свого житла, почали обживатися. Турбот менше не стало, тепер треба було суворо стежити за платежами, але було вже морально легше – тут уже живеш у своїй квартирі та розумієш, за що платиш.
Раніше мої батьки з проханнями до нас майже ніколи не зверталися. Вони самі ще при силі, та й нам було зазвичай ніколи навіть у гості зайвий раз приїхати. А тут наче прорвало, причому – тільки моїх чомусь. То їм треба відвезти банки тітці Люді, то татові потрібна допомога у постилці лінолеуму, то бабусю доглядати приїжджати, то на ринок з ними їхати. Словом, прохань і прохань ставало дедалі більше.
Начебто всі вони не особливо складні, ну крім догляду за бабусею, але все це довго, забирає наш час. Батьки живуть від нас на іншому кінці міста, до того ж, усі їхні прохання зазвичай припадали на вихідні, коли хотілося відіспатися після важкого тижня. Але як тільки я пробувала заперечити і сказати, що цього тижня ми нікуди не поїдемо, як мама одразу нагадувала, що вони нам дали грошей.
– Та вже як гроші потрібні, так до нас, а як отримали, так начхати стало на батьків, – зітхала мама. Хоч у її словах правди не було ні на гріш, але чомусь ставало ніяково.
Свого життя у нас з Ігорем майже не було – у будні ми з чоловіком пропадали на роботі, а на вихідних щось робили у батьків. Думали, що холод настане, дача відпаде, і ми зможемо зітхнути з полегшенням. Але куди там, нам уже знайшли інших турбот.
Нещодавно я не витримала і вирішила відверто поговорити з батьками. Пояснила, що у нас є своє життя, на яке майже не залишається сил і часу, бо нас постійно смикають. Батьки черговий, мабуть, мільйонний раз нагадали, що вони нам із квартирою допомогли, я могла б бути й вдячною.
– Ось чому мама Ігоря, з чиїх грошей ми майже повністю сплатили перший внесок, так не поводиться? А ви наче поміщики над кріпаками! – ее стрималася я, майже відразу пошкодувавши про свої слова, але ж це правда.
– Ось ти як заговорила? Свекруха в тебе молодець, а що батьки грошей дали, ти вже й не хочеш пам’ятати? Дрібниця це для тебе? Ну тоді поверни нам цю дрібниця! – підвищила голос мама.
Я повернулася і пішла. Цього тижня я візьму в банку кредит, віддам батькам їх 200 тисяч і більше спілкуватися не буду, не хочу. Ігор сказав, що я правильно все сказала та вирішила. Так, доведеться підтягнути пояси, економити якийсь час більше, але так буде все одно легше, ніж постійно вислуховувати про те, як вони нам допомогли і тепер ми їм завжди щось повинні. Ніколи не думала, що до такого може дійти з власними батьками, а воно он як бува.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
