Є у моєї свекрухи, сусідка – бабуся під 90 років. Дуже щира, добра, вже погано чує. І начебто живи та радій, он Господь скільки життєвої енергії дав… Але її не до такого життя, на себе ніколи часу немала. Постійно допомагала синові.
Із самого дитинства, син був не схухняний і не рішучий, це доля вже, нічого не вдієш. Всеодно його любила.
Сяк-так закінчивши 9 класів, син пробував працювати. Але ні до чого ці його спроби не привели – від перших ж труднощів до матері під спідницю втік.
Коли Микока одружився, то мати зітхнула від полегшення – нарешті стане розсудливим і за розум візьметься. Влаштувався на роботу, але кожен день скаржився дружині, як сильно втомлюється.
В кінці-кінців не витримав і звільнився. А потім не витримала дружина – вона тягла на собі весь будинок, чоловіка і маленького сина.
І повернувся ображений син до мамки. Та прийняла, звичайно, а куди їй подітися. Так і жив він весь цей час на мамині гроші. Мати на пенсію вийшла, а син по 2 рази в рік на відпочинок за її рахунок їздить.
Зараз живе у якоїсь жінки, але себе і жінку свою забезпечує за рахунок бабусі-матері. Матір в квартирі замикає, бо та трохи, що та відразу йде до моєї свекрухи – поїсти попросити.
А син боїться, як би мати, свекрусі квартиру не відписала.
Так і живуть, сину сьомий десяток, матері дев’ятий… А все дитинство триває…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
