Коли на нашому з Настею весіллі з “привітанням” підійшов мій новоспечений тесть, всі гості затамували подих. Я сам відчував якийсь негатив, але до кінця не хотів вірити, що він таки щось втне. Але я помилився. – Ось, тримай конверт. Я думаю, тут вистачить на деякий час моїй дочці догоджати. Поки ти на нормальну роботу не підеш, – наголосив він. Я взяв конверт і відразу в нього заглянув. Моє чуття мене не підвело, окрім “пару гривень” там була і записка.
– Думаєш, якщо Настя тебе обрала, я одразу підніму келих за твоє здоров’я? – промовив тесть, навіть не дивлячись мені в очі, коли я вперше наважився сісти з ним за один стіл. – Ти ж усвідомлюєш, що бути її чоловіком – це не просто метеликів у животі ловити?
Від цих слів мені стало зле. Уявіть: ви приходите до людини, яка має стати вашим другим батьком, а він уже дає зрозуміти, що ніколи вас не прийме. Тоді я ще наївно вірив, що згодом усе налагодиться. Але початок виявився таким гострим, що дірка не загоїлася й досі.
Мене звати Андрій, і моя історія бере початок зі свята, яке мало стати найщасливішим днем у моєму житті. Звісно, це було наше весілля з Настею. Вона – добра, чуйна дівчина, завжди посміхається так, що моє серце ніби зігрівається. А її батько, Богдан, – людина сувора, строгих поглядів, яка звикла все контролювати. Ще до весілля я відчував, що він ставиться до мене з упередженням. Але мені вистачало любові Насті, щоб вірити: “Може, колись розтане ця крига”.
Мені хотілося зробити наше весілля незабутнім. Ми орендували ресторан у мальовничому куточку, замовили музикантів, запросили друзів і рідних. Здавалося, що все йде якнайкраще: гості співають, танцюють, бажають нам довгих і радісних років разом. Настя сяє у своїй білосніжній сукні, я – у темному костюмі, схожий скоріше на збентеженого хлопця, аніж на впевненого нареченого. Але я був щасливий, бо поруч була вона.
Мій тесть, Богдан, сидів за почесним столом, випрямивши спину, ніби служив вартовим на параді. Погляд його був важкий: “Чому ти, Андрію, а не хтось інший?”, “Де твої амбіції?”, “Як збираєшся забезпечувати мою доньку?” Ці запитання зчитувались без слів. Я їх відчував шкірою, і з кожною хвилиною ця напруга зростала.
Аж ось настав момент дарування подарунків. Черга гостей з конвертами, пакунками, добрими побажаннями рухалась до нас. Я чемно всміхався, дякував, щиро радів, коли хтось казав щось веселе чи згадував кумедні історії з нашого життя. Та, правду кажучи, я весь час краєм ока спостерігав за Богданом. Він підвівся лише тоді, коли всі інші вже сказали свої промови.
– Мабуть, і мені варто внести свою лепту, – проголосив він, і одразу всі повернули голови в його бік.
Він підійшов до мене й Насті й простягнув мені білий конверт. У залі притихли – чомусь усі відчули, що зараз станеться щось незвичне.
– Андрію, – сказав він голосом, у якому вчувалося щире задоволення від власних слів, – сподіваюся, тут вистачить хоч на перший час. Бо з твоєю професією, мабуть, не так уже й легко зводити кінці з кінцями.
Кілька гостей нервово засміялися. Я озирнувся на Настю, яка за мить схопила мене за руку. Мабуть, вона боялася, щоб я не відреагував надто різко. Я ледве ковтнув слину, відкрив конверт і побачив там найменшу купюру, загорнуту у папірець із коротким, але дуже образливим написом про те, що “чоловіком має бути той, хто здатен утримувати родину”.
Мої щоки загорілися, а всередині вирував коктейль із розпачу й сорому. Я намагався не видати свого стану перед усіма, тож просто сказав:
– Дякую, але це мені ні до чого.
Поклав конверт на стіл і пішов із зали, відчуваючи, як гості дивляться мені вслід. Настя кинулася за мною.
– Андрію, зачекай! – покликала вона, наздогнавши мене на сходах біля тераси.
Я зупинився, намагаючись упоратися з емоціями.
– Твій батько не залишає мені вибору, – тихо промовив я, дивлячись на неї. – Він робить із мене посміховисько. Це ж наш весільний день, а я почуваюся так, ніби мене випробовують на міцність перед усіма твоїми рідними.
Настя мовчала, лише злегка стисла мою долоню.
– Він такий… – почала вона, але не знала, як виправдати батька.
– Я розумію, що він хвилюється за тебе, – сказав я, – але його поведінка переходить межі. Мені образливо, що ти стояла поруч і нічого не сказала.
Вона опустила очі.
– Я люблю тебе, – прошепотіла. – Я просто не хотіла псувати наше свято ще більше.
Поряд грала музика, чулися тости й вигуки “гірко!”, а я стояв із відчуттям, що це весілля вже зіпсоване. У мене в середині ворушилася злість і сум. Не знаю, що відчувала Настя, але я розумів: попереду нас чекає нелегка дорога. Якщо рідний батько не поважає мого вибору – його думка, наче голка, вколюватиме мене при кожній зустрічі.
Мине зовсім небагато часу – я зрозумію, що наш шлюб не витримає постійної напруги між мною і тестем. Його різкі слова, настирливі поради, шпильки на кожному родинному святі… Він гнув свою лінію: “Ти – невдаха, Настю, ти могла обрати когось більш гідного”. Спочатку я старався ігнорувати. Потім пробував із ним поговорити по-чоловічому. Але все було марно: він ніби отримував задоволення від того, щоб принизити мене якомога болісніше.
Я старався бути терплячим. Заради Насті, яку дійсно кохав. Але згодом почав помічати – вона теж втомилася від постійного конфлікту, від моїх спроб захистити себе, від його натиску, від потреби обирати бік, адже дочка й чоловік опинилися у різних таборах. Можливо, вона шукала спокою, хотіла повернути батька у своє життя без сварок, а разом із тим – щоб я теж не потерпав від його коментарів. Та в нас не вийшло знайти золоту середину.
– Мій тесть вважає мене невдахою, – не раз говорив я Насті. – Якби він просто бурчав під ніс – байдуже. Але його цинізм і вихваляння власним успіхом у житті стали для мене справжнім випробуванням.
Наш шлюб не витримав. Зрештою я зібрав речі й вирішив: або ми живемо окремо, максимально уникаючи спілкування з Богданом, або…
Рішення ухвалилося практично без слів – ми розлучилися. Зараз, коли вже минув деякий час, я намагаюся проаналізувати: може, я міг по-іншому реагувати на його випади? Може, треба було поступатися, знаходити компроміс? Чи достатньо було кохання Насті, щоб подолати таку прірву в стосунках із її батьком? На жаль, минуле не переробиш, а наші шляхи з Настею розійшлися. Слід визнати – Богдан зробив усе, щоб відіграти свою роль у цьому розриві. Та й я не був готовий терпіти образи безкінечно.
Тепер я сиджу з горнятком кави у своїй порожній квартирі. Із голови не виходить думка, що коли люди одружуються, то беруть за дружину не лише кохану, але й певною мірою її родину. А якщо батько категорично проти, та ще й постійно атакує, шанси на гармонію вкрай низькі.
Озираючись назад, я бачу, що ми з Настею не змогли порозумітися – а точніше, дозволили зовнішній людині (навіть якщо вона батько) зруйнувати те, що могло б бути нашою сім’єю. Я шкодую, що так сталося, але тоді мені здавалося: залишатись означає щодня ковтати гіркоту його слів. Я не був готовий до такої ціни за родинний мир.
Ось така моя історія. Можливо, у когось вона викличе співчуття, а в когось – бажання покрутити пальцем біля скроні. Але я розповів усе, як є. І тепер мені цікаво почути вашу думку. Що б ви зробили на моєму місці? Чи треба було мені терпіти заради кохання й, можливо, постаратися знайти спільну мову з Богданом? Чи, навпаки, кожен має межу, яку не слід переступати нікому, навіть батькам коханої людини?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
