– 300 євро, Стефаніє, переводжу прямо зараз, – пролунало у слухавці від Ірини, коли я ще не встигла оговтатись після сумної новини про відхід мами. Та на прощання з рідною людиною сестра так і не з’явилась. Вона тоді подорожувала Грецією зі своїм італійцем, а я лишилась на самоті все організовувати.
Мене звати Стефанія, родом із невеличкого села, де й досі маю батьківську хату. Понад двадцять років моя рідна сестра Ірина живе в Італії, ніби у своє задоволення. Вона розлучена з чоловіком, а її доросла донька Ярина з чоловіком досі виплачують іпотеку за квартиру. Що там іпотека – мама їм навіть на новосілля нічого не подарувала, тільки повідомлення на вайбер скинула. От і вийшло, що Ярина з матір’ю не спілкується вже якийсь час.
Мамі й татові завжди було важливо, щоб біля них хтось був, особливо на старість. Виходило, що я доглядала батьків від початку й до кінця. Мене життя не балувало, та я й не ремствую – не вийшла заміж, дітей нема, але була поруч із татом і мамою, коли їм це було потрібне. Батьки не раз повторювали – хата дістанеться мені. Втім, заповіту так і не написали. Певно, вірили, що ні в кого питань не виникне.
Коли не стало тата, Ірина приїхала. Може, час підвернувся зручний, може, тури в неї на той момент закінчилися – не знаю. Вона оплатила кафе, де ми поминали тата, і поїхала назад у свою Італію. А коли мами не стало відгукнулася лише грошовим переказом у 300 євро. І знову – я тут, усі турботи лягли на мої плечі.
Минув рік, і я ледве оговталась після втрати батьків. Та й дім, незважаючи на старість, став для мене справжньою родинною фортецею. От тільки нещодавно на подвір’ї з’явилася сама Ірина.
– Стефаніє, а ходімо-но глянемо, де тут можна розширитись, – промовила вона, виходячи з машини. – В мене є трохи євро, можна додати дві-три кімнати, та й жити будемо, як сир у маслі.
Подивилася я на неї і згадала все, що трапилося за останні роки. Людина не приїхала на мамині похорони, не допомогла рідній дочці з іпотекою, а тепер думає, що може без проблем оселитися поруч і влаштувати собі курортне життя. Стримую емоції як можу.
– Ірино, – кажу, – а ти не боїшся, що тобі тут нудно буде? В селі ж то не Італія.
Вона лише відмахнулась рукою й почала хазяйським поглядом окидати подвір’я. Певно, розраховує, що я їй поступлюсь кімнатами, віддам найкраще місце, і все це без жодних умов. За стільки років заробітків купити собі бодай кімнатку в місті вона не здогадалася, а тепер хоче відчути всю принадність сільського життя.
– Гроші в мене є, – наполягає Ірина. – Придбаємо будматеріали, наймемо робітників. От побачиш – умови будуть, як у п’ятизірковому готелі.
Слухаю її і думаю, що з характером в неї завжди було непросто. Дочка їй це не забула, я також не можу забути, як мені доводилося роками дивитись за батьками самій. Та й приїхала вона сюди все ж не з сестринських почуттів. Скоріше, їй трішки прикро, що в Італії справи не склалися, нових кавалерів, схоже, немає, а такий варіант – осісти в селі, де вже все готове, – чудова економія.
– Дивись, Стефаніє, можна добудувати другий поверх, – міркує Ірина. – Зробимо там вихід на терасу. Уявляєш, який буде вигляд на город?
Я знизую плечима. За законом цей дім наш обох, бо жодного заповіту батьки не залишили. Але вони при житті сказали, що хата – моя, бо я їх доглянула до кінця. Тепер не знаю, як воно обернеться. Адвокати скажуть одне, совість – інше. Ірина натякає на спільне проживання, а я відчуваю – будемо гризтися, як кішка з собакою.
Зрештою, тільки Бог знає, як воно складеться далі. Може, сестра розвернеться й поїде у свої мандри, коли зрозуміє, що тут не те життя, до якого вона звикла. А може, таки спробує змінити себе. Одне знаю напевно – я не віддам пам’яті про батьків і те, що вони мені заповідали. Бо це єдине, що маю по-справжньому рідне.
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
