fbpx
життєві історії
Коли онучку Боженька мені подарував, Орися попросила переїхати до них в місто. Я повісила на хатинці в селі колодку, і помчала на допомогу. Молоді на роботу ходили, у них іпотека, сильно з дитиною не насидишся. Та одного дня, коли Марічці вже минуло два рочки, дочка з зятем покликали на розмову

Коли онучку Боженька мені подарував, Орися попросила переїхати до них в місто. Я повісила на хатинці в селі колодку, і помчала на допомогу. Молоді на роботу ходили, у них іпотека, сильно з дитиною не насидишся. Та одного дня, коли Марічці вже минуло два рочки, дочка з зятем покликали на розмову.

Сімейна вечеря. За столом була мама, донька і зять. Ще була онучка Марічка, крихітці всього 2 роки. Зараз вона була в кімнаті, бо бабуся вже нагодувала її. Олена Дмитрівна тут була не щасливою. Зять та донька нічого їй не розповідали. І вона почувала себе зайвою.

Цей вечір знову минав у напрузі. І тут розмову завела донька. Вона запропонувала матері знову повернутися до села. Внучку вже віддали в садок, а тому бабусі нема чим займатися. Мабуть, раніше не вистачало сміливості, щоб озвучити давно ухвалене рішення.

Завтра мали намір допомогти відвезти на вокзал. Другого дня часу не було.

Пенсіонерка посміхнулася. Але на душі було сумно. Навіть часу не знайшли, щоб мати нормально провести. Зять навіть до вагона не допоміг сумки донести.

І ось Олена Дмитрівна вже була у себе в селі. У неї було дві сумки, а треба було пішки пристойну відстань пройти. Йшла повільно, іноді зупинялася, щоби відпочити.

Дісталася додому. Ледь відкрила дерев’яну перекошену хвіртку, на якій петлі вже встигли проіржавіти. Все заросло, будинок перекосився. Потрібно було багато попрацювати.

Декілька років уже вдома не була. Весь час онучці присвятила. А з нею їхати сюди побоялася. Мало, як дитина перенесла б. Та й зять проти був того, щоб дитину до села везли. Вважав, що там лікарів нормального немає.

Олена Дмитрівна і не сподівалася вже повернутись. Але сумувала. Коли діти покликали до себе, то сказали, що на зовсім. Навіть будинок збиралися продавати. Тільки не вийшло нічого: надто високий цінник встановили та не поступалися.

І ось жінка похилого віку вже всередині будинку. Обстановка залишала бажати кращого. Дві зими опалення тут не було. Штукатурка вже почала відвалюватися. Холод та вогкість. Надворі осінь, а дров немає. Єдиний варіант, це зібрати бур’ян на подвір’ї та ним піч топити. Або в ліс йти, який не так вже й близько знаходиться.

Привіталася з рідною домівкою та сіла на табуретку, відпочити. Задумалася.

Орисю Боженька подарував їй пізно. Олені Дмитрівні вже 42 роки було. Навіть не сподівалися із чоловіком на диво. А воно сталося. Вік уже солідний, але сили не покинули. Тільки дівчинка кволенька на світ з’явилася. На зміну радості прийшли нескінченні проблеми.

Дочку весь час кудись возили. Чоловік уже хотів ще одну дитину, щоб здорова народилася. Але Олена Дмитрівна відмовилася. Чоловік пішов. Знайшов іншу жінку, яка йому й подарувала здорового малюка.

Мати намагалася виходити дитину. І до школи Орися пішла вже здоровою.

Їхнє життя складалося не дуже. Грошей особливо не було, від батька жодної допомоги. З аліментами вирішила не возитися, часу не було. Потрібно було думати, як прогодуватися.

Коли Орися закінчила школу, то поїхала до міста. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Життя почало налагоджуватися. Оформили іпотеку. Все було добре, але зять не подобався: якийсь похмурий був. Натомість дочка щаслива.

Олені Дмитрівні вже хотілося онуків. Але діти хотіли спершу на ноги встати. Трохи минуло часу після цієї розмови, як Орися повідомила, що чекає на дитину.

Після появи Марічки, мати одразу ж покликали до міста. Говорили, що у її віці вже треба перебувати під наглядом. Так і переїхала Олена Дмитрівна до міста. Займалася онукою, а діти гроші заробляли. У них іпотека була. Протягом двох років нянькою онучки була. Потім у ній потреба зникла, назад відправили.

Марічку в садок віддали. У няньці потреба зникла. Навіщо тримати вдома ще одну людину? Потрібно ж на неї витрачатися. А жінка похилого віку нічого і не просила. Своєї пенсії їй вистачало, ще й допомагала.

Олена Дмитрівна оглянула будинок. Не знала, з чого починати. А тут прийшла сусідка. Спочатку не впізнала Олену Дмитрівну. Думала, що хтось заліз у хату. А потім побачила сумки та все зрозуміла.

Сусідка покликала пенсіонерку на чай до себе. Ще й пирогом нагодували. Усі новини розповіла.

Жінка вже додому почала збиратися. Але її не пустили. У сусідки син був дорослий. Сказав, щоб лишалася. А в її будинку ще треба було дах підлатати, грубку підмазати, і по дрібниці справи зробити.

Минув якийсь час. Андрій, той самий син сусідки, підлатав будинок. Тепер у ньому можна було нормально жити.

І знову життя стало таким самим, як і до переїзду в місто. Іноді міські телефонували з новинами. У гості не кликали та самі не приїжджали.

Через якийсь час приїхала дочка: з сумками та онукою. Відмовити рідній дочці було неможливо. Виявляється, зять іншу жінку додому привів, а її доньку прогнав.

Звичайно вона пробачила Орисі всі образи. Головне, що всі живі та здорові. Дочка пішла у магазин працювати, а бабуся знову з онукою займалася.

Марічці у селі навіть краще було. Андрій  продовжував приходити та допомагати. З Орисею у них спілкування почалося. Зрештою, сходили до РАЦСу.

Олена Дмитрівна була щасливою. Тепер вона не переживала ні про що.

Фото ілюстративне