Коли Петро, мій братик, захворів, мати заявила, що має поїхати за кордон, щоб заробити необхідну суму грошей. Я пам’ятаю, як вона пообіцяла повернутися, але повернулася лише через шість років — у найважливіший день мого життя — весілля, з якого я її прогнала
— Ти, — голос мій затремтів від люті, яку я ледве стримувала, — ти маєш негайно покинути моє подвір’я. Я забороняю тобі тут бути.
— Лесю, доню, — Орися простягнула до мене свою худу, зморшкувату руку, — благаю тебе, дай мені хоч п’ять хвилин.
— Жодних хвилин! Ти не моя мати. Моя мати не зрадила б свою дитину. А ти — зрадила, і сьогодні тобі тут не місце. Як ти взагалі наважилася прийти?
Я стояла посеред весільного двору, обличчя моє палало, а серце билося, наче пташка, замкнена в клітці. Це був найважливіший день у моєму житті, мій шлюб із Кирилом, якого я люблю всією душею. Сонце світило яскраво, гості вже збиралися за столами, грала музика, і все було ідеально, поки не з’явилася вона — Орися.
Ми не бачилися шість років. Шість років, протягом яких я будувала своє життя з нуля, намагаючись забути біль і образу, які вона мені завдала. Мені було чотирнадцять, коли Петро, мій молодший брат, сильно захворів. Лікарі сказали, що потрібне дороге оперативне втручання, інакше… Вона, моя мати, тоді просто зникла. Залишила нас, мене і хворого Петра, із батьком, який працював на двох роботах, щоб зібрати гроші.
Я пам’ятаю той вечір. Ми сиділи в маленькій кухні нашого старого будинку. Я готувала якусь просту страву, а батько рахував гроші, які приніс із роботи. Петро лежав у кімнаті, йому було дуже зле. Орися зайшла, на ній було нове, яскраво-синє пальто, якого я раніше не бачила. Вона сказала:
— Я їду.
— Куди? — запитав батько, піднявши голову. В його очах була втома.
— На заробітки, — відповіла вона, дивлячись на свої руки. — Треба більше грошей. Нам не вистачить.
Вона поїхала до сусідньої Польщі, нібито на кілька місяців, але ці кілька місяців перетворилися на роки. Вона майже не дзвонила, надсилала копійки, яких ледве вистачало на ліки для Петра. А через пів року ми дізналися від однієї її знайомої, що вона знайшла там якогось заможного чоловіка, з яким живе. Вона просто проміняла сім’ю на нове, комфортне життя.
Батько зробив усе, щоб врятувати Петра. Він продав машину, потім заклав дім. Операцію зробили вчасно, і брат одужав. Але наша родина розкололася. Батько став мовчазним і гірким, а я відчувала порожнечу і злість. Я вирішила, що Орисі для мене більше не існує.
Тепер, стоячи на порозі мого весілля, вона здавалася мені примарою з минулого. На ній було просте, але охайне плаття, волосся зібране у вузол. Вона виглядала старшою, ніж на своїх сорока чотирьох роках.
— Я не запрошувала тебе, — повторила я, стискаючи руки. — Ти знаєш, що не маєш права тут бути.
— Я приїхала, щоб побачити тебе щасливою, — тихо промовила Орися. Її очі були наповнені невимовним смутком.
— Моє щастя не потребує твоєї присутності. Воно сталося всупереч тобі, а не завдяки.
Кирило, мій наречений, підійшов до мене, поклавши руку мені на плече. Він знав мою історію, і завжди підтримував моє рішення не спілкуватися з матір’ю.
— Орисю, — спокійно звернувся він, — Леся попросила вас піти. Будь ласка, не псуйте нам свято.
Вона подивилася на нього, потім знову на мене. Її погляд був таким пронизливим, що мені на мить стало не по собі. Вона зрозуміла, що моя рішучість непохитна. Зітхнувши, вона повільно витягла з маленької сумочки невеличкий згорток, загорнутий у тонку, злегка пом’яту хустку.
— Візьми, — сказала вона, простягаючи його мені. — Це мій подарунок. Відкрий, коли мене тут не буде. Прощавай, доню.
Я не хотіла брати його, але згорток випав з її рук прямо мені в долоні. Він був легкий, об’ємний. Не дочекавшись, поки я щось скажу, Орися швидко повернулася і пішла. Її плечі були опущені, і вся її постать випромінювала якусь дивну, пронизливу самотність.
Я дивилася їй услід, поки вона не зникла за поворотом. Серце моє колотилося від суміші злості, образи і чомусь гострого жалю.
— Що це? — запитав Кирило, дивлячись на згорток у моїх руках.
— Не знаю, — відповіла я, ховаючи його в кишеню свого весільного плаття. — Не хочу про це думати. Це не важливо.
Ми повернулися до гостей, і свято продовжилося. Я намагалася усміхатися, танцювати, сміятися, але її обличчя стояло перед очима. Я чекала вечора, щоб нарешті залишитися на самоті і викинути цей нікчемний подарунок.
Коли ми нарешті опинилися в номері нашого готелю, я вийняла згорток. Я майже розірвала хустку, думаючи, що там якась жалюгідна дрібничка, але всередині лежала стара, пошарпана книжка, загорнута у кілька купюр по п’ятсот гривень.
— Гроші, — зневажливо кинула я, — як це банально. Вона думає, що може купити моє прощення.
— Зачекай, — Кирило підійшов ближче. — Що це за книжка?
Я розгорнула книжку. Це був мій старий, дитячий щоденник, який я вела, коли мені було десять-одинадцять років. Я пам’ятала його. Я загубила його, коли ми переїжджали з Умані до Львова.
На першій сторінці, моїм нерівним дитячим почерком, було виведено: “Щоденник Лесі. Тільки мої секрети”. А на останній сторінці, заповненій вже чужим, акуратним почерком, було написано:
— Лесю, моє рідне сонечко. Я знаю, ти мене не пробачиш. Я не заслуговую на це. Але я мушу, мушу тобі сказати правду. Ті гроші, які я тобі залишила, це все, що я маю. Це не подарунок, це борг. Я не поїхала до Польщі, щоб жити краще. Я поїхала, щоб продати нашу квартиру.
Я прикрила рота рукою.
— Що?
Я почала читати далі.
— Коли Петро захворів, батько звернувся до чорних ріелторів. Він хотів швидко продати нашу квартиру в Умані, щоб мати гроші на операцію, але вони хотіли забрати її за копійки і обіцяли проблеми. Я знала, що батько ладен на все, навіть на те, щоб нас обдурили. Я вирішила, що маю його випередити. Я поїхала до Львова, до своєї подруги Надії. Вона працювала юристом. Я продала ту квартиру сама, але за справедливою ціною.
Мої руки почали тремтіти. Увесь цей час я вірила, що вона просто покинула нас.
— Але угода була брудною. Щоб захистити батька і Петра від тих людей, я змушена була сказати, що я більше не частина родини. Надя порадила мені це, щоб перевести їхній гнів на мене. Я мала натомість отримати гарну суму, але мене обдурили.
Мені заплатили лише половину. Я боялася сказати батькові правду, він би не пережив, що його дружина “працює” з такими людьми, я знала, що він мене не зрозуміє. Тому я вирішила віддати ці гроші, що мала, і просто зникнути. А коли через кілька років я вирішила все розповісти, мені сказали, що ви вже поїхали, і я не знала, як вас шукати.
Я перевела погляд на Кирила. У його очах було співчуття.
— Лесю, — сказав він, — вона зберегла квартиру і врятувала вас від тих шахраїв. Вона захистила вас.
Я згадала її обличчя, її заплакані очі. Вона не виглядала щасливою жінкою, яка проміняла сім’ю на нове життя. Вона виглядала зламаною. Я підняла ті гроші. Це була її остання сума.
— Вона жила в бідності, — прошепотіла я, відчуваючи, як по щоці котиться сльоза. — Весь цей час вона жила там бідно, щоб захистити нас і при цьому не бути втягненою у фінансову аферу.
Я обережно взяла хустку, в яку був загорнутий подарунок. Вона пахла старим милом і далекою дорогою. І раптом я згадала, як у дитинстві, коли мені було погано, мама завжди закутувала мене в таку ж м’яку, білу хустку.
Я притисла щоденник і гроші до себе. Біль образи не зник, але до нього додалося нове, нестерпне почуття провини. Я вигнала її, не давши шансу пояснити. Вигнала на вулицю в мій найщасливіший день.
Що мені робити далі? Чи можна пробачити таку довгу брехню, навіть якщо вона була заради мого ж добра? Як мені тепер жити з усвідомленням того, що я була несправедливою?
Дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці?
