Був лише початок робочого дня, я не встигла й переодягнутися, як в ординаторську зайшов Павло – мій колега і хороший друг.
– Як справи? Як пройшло чергування? – спитала я.
– Так собі. – відповів він.
– Десь годину тому привезли важку пацієнтку, та маю велику надію на те, що вагітність ми таки збережемо. Дівчину швидка допомога прямо з вулиці забрала, треба рідним подзвонити… Ну, і сказати, щоб привезли всі потрібні їй речі. Зателефонуєш? Я би й сам це зробив, але сьогодні спішу на вокзал – тещу маю зустріти.
– Так, звичайно, зателефоную, – запевнила Павла я. Від подякував і побіг до виходу.
Я підійшла до приймального покою і попросила переглянути речі “нової” пацієнтки, щоб знайти номер телефону рідних. На очі мені попався паспорт: Світлана 1998 року народження. Не заміжня, дітей немає. “Дай Бог, скоро будуть”, – подумала я, а чоловік знайдеться, молода ще. Положила документ в сумку і витягла телефон.
Одразу ж натрапила на контакт “мама”, та не змогла додзвонитися. Тата в списку не було, та знайшовся “коханий”. Я навіть не глянула на номер, для мене було важливим якнайшвидше повідомити рідним про цю ситуацію.
Коли підняли слухавку я мало не зомліла, почувши доволі знайомий голос: “Котик, можеш передзвонити через пів годинки, в мене зараз лекція”.
– Тато? – промовила я, ще не до кінця розуміючи ситуацію.
– Наталя? – здивовано промовив він. – Господи, звідки в тебе Катін телефон?
– Її сьогодні зранку в моє відділення привезли.
– З нею все добре? – тата голос був наповнений страхом. І якщо ше пару хвилин тому в мене були сумніви, то тепер вони вмить розвіялися.
– У Каті була важка ситуація, та лікарі зробили все можливе. Зараз її життю нічого не загрожує.
– А дитинка? Її врятували?
…Скільки себе пам’ятаю, я була татовою донечкою. Він для мене був еталоном чоловіка: розумний, красивий, вихований, добрий, хоча минулого року й розміняв 6-й десяток. А в той момент від став для мене старим дідуганом. Від злості мене всю трясло.
– Коли мама носила мене під серцем, ти також так хвилювався за нас? Чи це в тебе тільки зараз з’явилось?
Тато промовчав декілька секунд і повторив: “Малюк живий?”
– Так, з малюком теж все гаразд.
– Слава Богу. Наталю, не суди мене строго. Я винний перед тобою і матір’ю.
– Краще б ти цього не говорив. Як ти міг? – зірвалась я. – Ця дівчина молодша за мене на 2 роки.
– Вибач, донечко…, – ледь чутно промовив батько.
– Ти тепер розлучишся з мамою і узакониш стосунки з цією малоліткою?
– Не знаю…
– Це не відповідь.
– Наталю, я не розумію, як так сталося. Зрозумій, я вас усіх люблю. І твого, ще ненародженого братика також.
…Зараз Катерина й де на поправку. Тато кожного дня її провідує. А я все ніяк не можу вирішити: розказати мамі, чи залишити все як є, адже це “лікарська таємниця”.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – freepik
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
