fbpx
життєві історії
Коли пішла з життя мама Зорянки, їй було всього вісім років. Опікунство над дівчинкою взяли бабуся з дідусем по татовій лінії, сам же батько не зміг змиритися з такою долею, покинув дочку і подався в іншу область. Зоряна вдивлялася в кожного чоловіка, в надії колись зустрітись з батьком, а бабуся та дідусь мовчали, їм було соромно, що виховали такого сина. Та одного дня зустріч все ж відбулась. Зоряна переступила поріг хати, де за столом сидів він – тато

Коли пішла з життя мама Зорянки, їй було всього вісім років. Опікунство над дівчинкою взяли бабуся з дідусем по татовій лінії, сам же батько не зміг змиритися з такою долею, покинув дочку і подався в іншу область. Зоряна вдивлялася в кожного чоловіка, в надії колись зустрітись з батьком, а бабуся та дідусь мовчали, їм було соромно, що виховали такого сина. Та одного дня зустріч все ж відбулась. Зоряна переступила поріг хати, де за столом сидів він – тато.

Зоряна була єдиною дитиною в сім’ї, і коли пішла з життя її мати їй було всього вісім років. Вихованням дівчинки зайнялися бабуся з дідусем.

Вони ж оформили опікунство над нею. А батько втік. Відмовився від доньки і зник, ніяк не даючи про себе знати.

Бабуся з дідусем ж робили вигляд, що все нормально і про нього не згадували (може ніяково було, може при дівчинці лаяти сина не хотіли).

Але Зоряна, то добре пам’ятала тата, якого любила, який любив, був поруч коли ще мама була жива…

Подорослішавши і переїхавши від бабусі з дідусем Зоряна, насамперед, стала розшукувати батька. Це виявилося досить важко зробити, зайняло кілька років. А коли вона з’явилася на його порозі він її навіть не впізнав…

Зустріч вийшла незграбною. Зоряна шукала свого тата. А тут якийсь мужик… так, схожий на того, кого пам’ятала, але зовсім інший. Нова сім’я, двоє дітей.

Сидить навпроти слухає якось розсіяно що вона говорить. Вона розповідає як жила, як росла – все, що мріяла розповісти всі ці роки. А цей слухає ніби з ввічливості…

Побачилися – і добре. Зоряна побачила чужу людину, зі своїм життям, в якій її ніколи не було, і де їй не залишено місця. І її “відпустило”.

Туга за татом пройшла. Та, певно, не до кінця. Тому, що намагалася підтримувати формальні відносини, на весілля своє запрошувала. Проігнорував.

А коли написала, що сина на світ привела, його онука, то у відповідь – лише ввічливі, загальні привітання. Та й ті відправлені його дружиною. На тому свої спроби Зоряна і кинула.

І ось тепер (через багато років) вона сидить навпроти і ділиться зі мною задуманим: спробувати ще раз зблизитися з батьком, покликати його на весілля свого вже дорослого сина.

– Напевно не варто. – обережно заперечую я – Ти та, хто нагадує йому яким він може бути легкодухим боягузом (втік же в такий момент!). Йому від цього погано. Ось він і цурається тебе.

Зоряна дивиться у вікно, ніби підраховує там щось.

– Я не думала про це так, але… може ти і права. Я подумаю.

Запрошення на весілля сина своєму батьку вона все-таки вислала. І він його, звісно ж, проігнорував. Лише стандартна відповідь, з привітаннями, відправлена його дружиною.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page