Коли полинув у світле небо дідусь її, бабуся Нюра засумувала, нікому стало її возити на дачу. Та й взагалі сумно їй стало, навіть поговорити нема з ким. Подарували їй родичі стільниковий телефон, а п’ятирічна онука візьми та й скажи:
– Ну от бабуся, тепер можеш спілкуватися з людьми. Бажати їм чогось.
– То це ж гроші які треба?
– Ну, перші 10 секунд безкоштовні.
У бабусі Нюри дозрів план. Вона завела собі зошит, куди записала всіх знайомих і родичів. Розподілила чітко за часом, кому і коли потрібно дзвонити. Розмова була приблизно такою.
– Вітаю, це Баба Нюра. З медовим спасом Вас! Не забудьте взяти парасольку. Дощ обіцяли.
– Дякую, бабо Нюро!
Рівно 10 секунд. Зазвичай, вона вітала з якимсь святом та давала добру пораду. Поради були настільки приємними та милими, що про неї на місцевому телебаченні зробили сюжет. Після якого місцевий мобільний оператор дав номери телефонів своїх абонентів.
Через три місяці у містечку всі знали бабусю Нюру. Вважалося, що якщо випадковій людині зателефонувала вона, то день у цієї людини буде щасливим. У черзі на пошті можна було спокійно почути:
– Дякую, бабо Нюра! Ви також не забудьте поїсти. Здоров’я!
Я сам чув від знайомих, але ніколи не вірив, як одного разу на мій телефон зателефонували з невідомого номера:
– Доброго дня, це баба Нюра. З Великоднем Вас! Усміхнися сонцю!
– Спасибі, бабо Нюро! Ти зробила мій день.
Це було так просто і так добре. Я згадав свою бабусю. Подивився на сонце і посміхнувся.
Олександр Безсонов
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
