Коли Роман вперше почув серцебиття сина на УЗД, він плакав від радості, а за тиждень сказав — Я передумав бути батьком, вибач. Тепер я сиджу в порожній дитячій кімнаті й чую, як у двері вривається зовсім інша реальність.
Коли я вперше побачила дві смужки, у моїй голові одразу виникла картинка ідеального майбутнього. Це був затишний будинок, запах свіжої випічки та чоловік, який із захопленням тримає на руках наше продовження. Мені здавалося, що Роман — саме та людина, з якою можна будувати фортецю. Ми були разом три роки, і за цей час я жодного разу не засумнівалася в його надійності. Він вмів красиво говорити, обіцяв гори звернути і завжди підкреслював, як сильно хоче справжню родину.
На початку все виглядало як у казці. Роман купував мені фрукти, гладив живіт і міркував про те, як ми будемо гуляти парком. Він навіть вибрав ім’я для хлопчика, наполягаючи на традиційному варіанті. Я літала від щастя, відчуваючи себе захищеною та коханою. Але чим більше змінювалося моє тіло, тим холоднішим ставав його погляд. Спочатку я списувала це на втому на роботі або на природний страх чоловіка перед великою відповідальністю.
Перші тривожні дзвіночки з’явилися на п’ятому місяці. Роман почав частіше затримуватися в офісі. Його розповіді про важливі наради ставали дедалі заплутанішими. Коли він повертався, то одразу йшов у іншу кімнату, мотивуючи це тим, що йому потрібно виспатися перед важким днем. На мої спроби обійняти його він реагував роздратовано.
— Віро, не починай знову ці свої ніжності. Я втомився, мені потрібен спокій.
— Але ж ми майже не спілкуємося останнім часом, Рома. Я сумую за нашими вечорами.
— Ти тепер думаєш тільки про пелюшки, а мені треба заробляти гроші на це все. Просто дай мені спокій.
Я ковтала образи, переконуючи себе, що це тимчасові труднощі. Мені було важко фізично, спина почала давати про себе знати, а тривога за майбутнє оселилася десь глибоко в серці. Я сподівалася, що коли він побачить дитину, все зміниться. Що батьківський інстинкт прокинеться і він знову стане тим ніжним Романом, якого я кохала.
Одного вечора він прийшов пізніше, ніж зазвичай. Його обличчя було кам’яним, а рухи — різкими. Він навіть не роздягнувся, просто сів на край дивана і почав дивитися в одну точку. Я підійшла до нього, поклала руку на плече, але він різко відсторонився.
— Нам треба поговорити, — сказав він голосом, у якому не було жодної емоції.
— Щось сталося на роботі?
— Ні, справа не в роботі. Справа в нас. Я зрозумів, що не готовий до цього.
— До чого не готовий? — моє серце почало калатати так сильно, що здавалося, воно зараз вистрибне.
— До ролі батька. До цих обмежень. До того, що моє життя тепер належатиме не мені, а комусь іншому. Я не хочу бути зв’язаним по руках і ногах.
— Але ми ж планували це разом. Ти сам казав, що хочеш сина.
— Я думав, що хочу. Мені подобалася ідея, але реальність виявилася іншою. Я дивлюся на тебе, на твій живіт, і відчуваю лише відчуженість. Це не моє, Віро. Я не зможу бути хорошим батьком, якщо буду ненавидіти кожен свій день.
Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як земля вислизає з-під ніг. Людина, якій я довіряла безмежно, просто викреслювала мене і ще ненароджену дитину зі свого списку пріоритетів.
— Ти пропонуєш мені залишитися одній? Зараз?
— Я буду допомагати фінансово. Але жити тут я більше не можу. Мені тісно в цих стінах, де все нагадує про майбутні обов’язки. Я зібрав речі, вони в машині.
— Ти просто так підеш?
— Так буде чесніше для всіх. Краще я піду зараз, ніж буду мучити тебе своєю присутністю та байдужістю пізніше.
Він вийшов, навіть не озирнувшись. Двері зачинилися з легким клацанням, яке для мене прозвучало як грім. Я залишилася в тиші, яку порушувало лише моє важке дихання. Перша ніч була найважчою. Я не могла заснути, постійно прислухаючись до звуків у під’їзді, сподіваючись, що він повернеться, що це був лише злий жарт або наслідок емоційного вигорання. Але тиша була моїм єдиним супутником.
Наступні тижні минули як у тумані. Я змушувала себе їсти, ходити на прогулянки та відвідувати лікарів. Мої батьки були далеко, вони не могли приїхати одразу, а розповідати подругам було соромно. Я відчувала себе покинутою іграшкою, яку викинули, бо вона перестала бути цікавою. Кожен рух малюка всередині нагадував мені про те, що я тепер відповідальна за два життя.
Роман справді надсилав гроші, але жодного разу не зателефонував, щоб запитати про моє самопочуття. Коли я намагалася написати йому, він відповідав сухо та коротко.
— Як ти? Все добре?
— Гроші скинув. Більше мені сказати нічого.
Я зрозуміла, що він справді викреслив нас. Для нього ми стали помилкою, яку він намагався виправити грошовими переказами. Його втеча була не просто слабкістю, це був свідомий вибір людини, яка звикла жити лише для себе.
Коли настав час їхати в пологовий будинок, я викликала таксі. Поки я їхала через нічне місто, я дивилася у вікно на вогні та думала про те, як дивно влаштований світ. Хтось мріє про дитину роками, а хтось отримує цей дар і відмовляється від нього, навіть не спробувавши.
Поява сина на світ не була схожа на ті щасливі моменти з фільмів. Я була виснажена, морально розчавлена і дуже самотня. Коли мені поклали на руки маленький згорток, я не відчула миттєвої ейфорії. Натомість прийшло усвідомлення величезної ваги, яка тепер лежить тільки на моїх плечах.
Минуло кілька місяців. Я навчилася справлятися зі всім сама. Безсонні ночі, перші посмішки, постійна втома — все це стало моєю реальністю. Роман з’явився лише один раз. Він прийшов, щоб підписати документи, пов’язані з відмовою від певних прав, або просто щоб побачити, як я живу. Він стояв на порозі, охайний, спокійний, ніби в його житті нічого не змінилося.
— Хочеш подивитися на нього? — запитала я, відходячи від дверей.
— Ні, Віро. Я не хочу прив’язуватися. Це лише ускладнить ситуацію. Я просто прийшов переконатися, що ти справляєшся.
— Я справляюся. Але не завдяки тобі, а всупереч.
— Ти завжди була сильною. Я знав, що ти знайдеш вихід.
— Твоя похвала мені не потрібна. Просто йди.
Він пішов, і цього разу я не відчула болю. Тільки порожнечу. Мені стало шкода його, бо він ніколи не дізнається, як це — коли маленька ручка стискає твій палець, або як пахне немовля після купання. Він обрав свою свободу, але ця свобода здавалася мені дуже схожою на в’язницю егоїзму.
Моє життя тепер підпорядковане графіку годувань та сну. Я не знаю, чи зможу колись знову довіритися чоловікові. Кожен раз, коли я бачу щасливі пари в парку, я мимоволі шукаю підступ. Я постійно думаю: а чи не втече він теж, коли стане важко? Чи не виявиться його любов лише декорацією для зручного життя?
Зараз я сиджу біля ліжечка, дивлюся на свого сина і розумію, що моє життя назавжди розділилося на до та після. У мене більше немає ілюзій щодо вічного кохання чи чоловічої вірності до кінця днів. Є тільки я і він. І хоча мені страшно за наше майбутнє, я знаю, що ніколи не пошкодую про свій вибір залишити це маля.
Коли сонце починає сідати, я часто виходжу на балкон. Місто живе своїм життям, люди кудись поспішають, закохуються, сваряться. А я просто стою і дихаю прохолодним повітрям, намагаючись знайти в собі сили на наступний день. Мої надії були зруйновані, моє серце розбите, але життя триває.
Чи можна взагалі підготуватися до такої зради від найближчої людини? Як жити далі, коли той, хто мав бути опорою, став головним розчаруванням? Чи варто намагатися зберегти спілкування заради дитини, якщо батько виявляє повну байдужість? Можливо, хтось із вас проходив через подібне і знає, як вилікувати душу після такого удару?
Ваша підтримка та розповіді дуже важливі для мене зараз. Напишіть у коментарях, що ви думаєте про вчинок Романа, і чи є шанс у такої людини усвідомити свою помилку через роки? Поставте свою вподобайку під цією історією, якщо вважаєте, що жінки, які залишаються самі в такий складний період, заслуговують на найбільшу повагу.
Ваша активність допомагає мені відчути, що я не одна в цьому холодному світі. Висловлюйте свої думки, бо кожне ваше слово може стати для когось рятівним колом у морі зневіри. Я чекаю на ваші коментарі, адже це важливо для розуміння того, як нам усім залишатися людьми в найскладніших ситуаціях. Будь ласка, поділіться цією історією з тими, хто зараз теж почувається покинутим. Що б ви порадили жінці, яка опинилася в моїй ситуації, і як не втратити віру в людей після такої історії?
Чи вірите ви, що доля поверне кожному те, на що він заслуговує? Буду вдячна за кожен ваш відгук та кожну реакцію під цим дописом. Ваша думка справді має значення для мене. Напишіть, будь ласка, бо це важливо. Як би ви вчинили на моєму місці — намагалися б повернути його чи викреслили б назавжди? Чи є місце для прощення в такій ситуації? Чекаю на ваші щирі коментарі.
