fbpx
життєві історії
Коли російський солдат сказав чоловіку збиратися, я стерпла. – Гляньте на мене! Я ж сама ледь ходжу! Що я робитиму без свого Миколи? – Вони відповіли, що повернуть. По дому підібрали все: і планшет і старі телефони, і навіть мій записник. Не збрехали, за три тижні Микола переступив поріг хати. Я його спершу не впізнала!

Коли російський солдат сказав чоловіку збиратися, я стерпла. – Гляньте на мене! Я ж сама ледь ходжу! Що я робитиму без свого Миколи? – Вони відповіли, що повернуть. По дому підібрали все: і планшет і старі телефони, і навіть мій записник. Не збрехали, за три тижні Микола переступив поріг хати. Я його спершу не впізнала!

Навпроти будинку подружжя Надії та Миколи Лавриків у Балаклії розташований ліс. Там окупанти ставили свої бліндажі, рили окопи. Були часті вибухи та прильоти.

“Ми на лінії вогню були, бахкали й вдень, і вночі. Це взагалі дуже лячно було. Нам просто нікуди було їхати та й не було за що. Щоб їхати, треба десь житло винаймати, щоб гроші були. А що ми – два пенсіонери?”, – говорить пані Надія.

Жінка розповідає, що вона малоходяча, майже весь час перебувала вдома і бачила окупантів через вікно. Дуже їх боялася, тому ховалася, щоб нічого з нею не зробили.

66-річний пан Микола також зайвої уваги до себе не привертав. Але попри це окупанти навідалися до родини.

“Росіяни… людей 10 на трьох машинах приїхали, зі зброєю, в масках”, – згадує його дружина.

За її словами, хтось з місцевих написав анонімку, начебто до родини Лавриків ходять українські солдати. В домі знайшли камуфляжну форму, в якій син ходив на рибалку, мовляв, то військова.

Пану Миколі сказали збиратися “на вихід”. Жінка просила не забирати чоловіка, звернути увагу і на те, що вона ледве ходить з паличкою. Їй відповіли, що завтра чоловік повернеться. Але цього не сталося.

У жінки забрали не лише чоловіка, а й особисті речі – планшет, на якому вона дивилася відео від онуків, та старі неробочі телефони.

“І блокнот вони навіть забрали. Мені 67 років через місяць. З пам’яттю не дуже. Я все записувала туди, розумієте. Коли прийшли вони, якого числа у подруги згорів будинок… Так вони забрали й не повернули його”, – скаржиться пані Надія.

У полоні, де Микола Лаврик провів 22 дні, йому нічого не робили, але брали змором.

“Нічого з ним не робили, бо він як мишка сидів, його й не помічали. Жодного разу не викликали на допит”, – розповідає його дружина.

Проте мало годували і не регулярно. За день могли дати лише декілька ложок чогось схожого на їжу. За три тижні полону пан Микола схуд на десять кілограмів. Він розповів, що у камері сиділи від 6 до 10 осіб. Старші лежали на стелажах, усі інші розміщувалися на холодній підлозі.

Перебуваючи в таких умовах, чоловік сильно занедужав і майже не розмовляв. Турбувало серце й тиск. Декілька разів викликали лікаря та давали ліки.

“Охороняли нас луганські хлопці, вони добре ставилися. З нами сиділи й луганські вояки, їх лупили також. Напевно, за щось карали. Ну, вони не розповідали, але приходили, ледве ногами пересували”, – згадує Микола Лаврик.

Коли полонених виводили на вулицю, їм на голови одягали мішки. Йшли один за одним, тримаючись за плечі… Так ходили навіть в туалет. Тобто люди взагалі не бачили, що робиться на вулиці.

Зараз подружжя згадує все це як страшний сон.

“Може, і не забрали б чоловіка, якби не сусіди, які дружили з росіянами, – впевнена пані Надія.

За її словами, 6 вересня сусіди залишили свою хату, кинувши “двоє телят, корову… Усе покидали й поїхали”.

Деокупація українськими військовими Балаклії була несподіваною й радісною для подружжя.

“У мене аж похололо, думаю, чи знову до нас росіяни. А чоловік заходить і каже: “Наші прорвалися, он, хлопці йдуть”. Я вікно відчинила, вони обернулися, махаю їм, вони мені махають. Підійшли, чоловік їх в альтанку завів, побалакали”, – згадує пані Надія день, коли вони зустрілись з українськими військовими.

Пан Микола говорить, що вони дуже раді були такій несподіванці, і розповіли нашим про все, що відбувалося під час окупації.

Фото – скріншот з відео