Коли семирічна Яринка заснула, Анастасія залишила на подушці біля доньки записку: “Колись ти мене зрозумієш, Яриночко, моя ластівочка… Люблю тебе безмежно. Мама.”, вустами торкнулася її волоссячка, взяла вже зібрану невеличку валізу біля порогу, вийшла за двері, зачинила їх на ключ.
На сусідній вулиці її вже чекав автомобіль.
”Що я роблю… – промайнуло в голові, але Анастасія не зупинилася.
Вона не могла зрадити їхню обітницю. То було щось сильніше за… За все.
Ярослав (хіба вона змогла б якось інакше, як не його ім’ям, назвати донечку, від кого б вона не була?), побачивши її постать, завів двигун.
Машина мчала крізь ніч, у незвідане, таке довгоочікуване і ще незнане їх життя…
***
Вони росли там, де на кручі над Дніпром розкинувся древній монастир.
Вони знали всі шпаринки в його могутній кам’яній огорожі, пролазили в яблуневі монастирські сади, блукали потай їх стежинами, вилазили на дахи келій, ховалися у тіні храмів від загадкових мовчазних ченців.
Там же, в саду, навесні, під розквітлою яблунею пізнали одне одного і пообіцяли небу, що дивилося на них згори, бути ЗАВЖДИ РАЗОМ.
***
Перед шкільним випускним Ярослав ошелешив новиною: якийсь друг його батька, що вони з ним служили разом, запропонував татові роботу і допомогу з житлом в… далекій, здавалося б, яка існує лиш на мапі і в телевізорі, Австралії. І батьки Ярослава вже погодилися на пропозицію: такий шанс! Звісно, Ярослав і його молодша сестра їдуть з ними…
– Але якщо нам судилося, а я в це вірю, ми будемо разом, я повернуся за тобою за першої ж нагоди! – палко обіцяв-цілував-притискав до серця Ярослав Настусю свою.
– Я знаю, знаю, знаю, знаю, – шепотіла вона, захлинаючись сльозами, – нам він, наш монастир, допоможе…
***
Анастасія знала інше: нікого вже не покохає. Але в 25 заміж таки вийшла, народила донечку. Стас був їй гарним чоловіком, чудовим батьком. Він так любив Яринку! Тому Анастасія не змогла забрати в нього донечку…
***
Ярослав приїхав за нею через 15 років. Просто вона вийшла зі школи, де викладала, а він – біля ганку.
Анастасія підійшла. Замість привітання – кінчиками пальців по рисам його обличчя.
Обвела очі, брови, вилиці… Торкнулася губ.
Нікого не було навкруги, все щезло, весь світ. Лише небо над ними – прозоро-блакитний свідок.
Засудить чи благословить?..
Ярослав не створив, на відміну від неї, родини, а мав бізнес і житло в далекій країні, яка, здавалося, існувала лише на мапі і в телевізорі.
У Ярослава – всього тиждень в Україні.
А Анастасія розуміла, що розлучення і все, що з ним пов’язано – то не швидко і дуже болісно. Для всіх, хто дорогий її серцю.
Краще вже – просто щезнути. Без сліду… І для неї самої – краще.
…Коли семирічна Яринка заснула, а Стас – в нічній зміні, Анастасія залишила на подушці біля доньки записку: “Колись ти мене зрозумієш, Яриночко, моя ластівочка… Люблю тебе безмежно. Мама.”, вустами торкнулася її волоссячка, взяла вже зібрану невеличку валізу біля порогу, вийшла за двері, зачинила їх на ключ.
На сусідній вулиці її вже чекав автомобіль.
”Що я роблю… – промайнуло в голові, але Анастасія не зупинилася.
Вона не могла зрадити їхню обітницю. То було щось сильніше за… За все.
***
… З’явиться Анастасія в житті доньки через 10 років.
Стас, щасливий у новому шлюбі, спочатку не підпускатиме до Яринки колишню дружину, та потім, після довгої розмови з Анастасією, піде на зустріч.
Вони обидві радітимуть і багато плакатимуть, і ще не настав той час, щоб Ярина зрозуміла маму.
Але Анастасія сподівається, що колись він все-таки настане.
Сподівається, і… ні про що не шкодує.
Бо є щось сильніше… За все.
Автор – Альона Мірошниченко
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук заборонено.
Фото – з відкритих джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
