fbpx

– Коли школу з медаллю закінчила, все по-іншому уявляла: інститут, хороша робота, сім’я. Та все вийшло геть не так. Батьки захворіли, потрібно було їх доглядати, а коли їх не стало, брата треба було на ноги ставити. Заміж вийшла за хлопця з Карпат. Важко було там жити, але викарабкалися, – зі щасливою усмішкою розказувала мені, вже геть постаріла однокласниця

– Коли школу з медаллю закінчила, все по-іншому уявляла: інститут, хороша робота, сім’я. Та все вийшло геть не так. Батьки захворіли, потрібно було їх доглядати, а коли їх не стало, брата треба було на ноги ставити. Заміж вийшла за хлопця з Карпат. Важко було там жити, але викарабкалися, – зі щасливою усмішкою розказувала мені, вже геть постаріла однокласниця.

***

Давно їх не бачив. Майже з закінчення школи. А тут за тиждень – відразу дві зустрічі.

Оленка – колишня відмінниця, школу з медаллю закінчила.

– А ось в житті по-іншому все вийшло, – каже вона мені все з тією ж, як в юності, зовсім не постарілою посмішкою.

– В інститут не поступила – батьки хворіли. Коли їх не стало, з братом меншим залишилася… Потім заміж вийшла, поїхали в Карпати – на батьківщину чоловіка. На швачку вивчилася, на фабриці працювала. Чоловік – на завод влаштувався. Непогано жили, поки не зникло усе – і фабрика, і завод, все позакривали. Безробітними посиділи – нюхнули пороху…

– Зараз – то як?

– А нічого, жити можна, – сміється колишня однокласниця. – Пенсії, хоч і нікчемні, обидвоє отримуємо. Чоловік сторожем підробляє. Картопля, овочі свої – город виручає. Свинку тримаємо. Діти з онуками прийдуть – стіл царський! Поспілкуємося – так на душі радісно. Головне – живі, здорові всі – і слава Богу!

– У Тернополі нечасто, напевно, буваєш?

– Рідко приїжджаю – дорогувато. А на могилках батьківських побувати все одно треба. Брата провідати…

Каже, а у самої посмішка з обличчя не сходить. І очі живі такі, променисті!

А через два дні Антона зустрів. Теж в нашому класі вчився. Середнячком був, у відмінниці тієї контрольні списував. Глянув на нього – і не впізнав. Розтовстів, полисів, одяг – з голочки. Поруч – джип дорогущий. Навіть незручно стало питати про щось. І так все ясно…

А він раптом скаржитися почав. На життя своє метушливе, бізнес всі нерви з]їдає. На податки та побори всякі…

– Віриш – не виберу час з дружиною куди-небудь на відпочинок, хоч на тиждень, рвонути! То одне, то – інше. Затіяв котедж зліпити біля Тернополя, так стільки перепон – НЕ розгребеш! Машину ось замінити треба, а руки не доходять… – засмучено зітхнув він.

І не ображений, начебто, життям, шкільний товариш стояв переді мною. А мені, чомусь шкода його стало. Аж надто обличчя у нього незадоволене, приречене якесь. І в очах – ніч…

Дивлюся на нього, а сам відмінницю нашу згадую, посмішку її веселу. “І справді, – думаю, – не все щастя в грошах! Коли від життя радості немає…”

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page