fbpx

Коли слухавку підняли, і я почула чоловічий голос, то зрозуміла, що десь в записах я схибила з одною цифрою. – Доброго дня! Ні, ніякої Люби я не знаю, – відповів чоловік. – Але я вірю в долю, а ваш голос звучить як ангельский. Можна з вами зустрітись? Ну будь ласка. – Десь хвилину я мовчала, а потім, з якогось дива – погодилася

Коли слухавку підняли, і я почула чоловічий голос, то зрозуміла, що десь в записах я схибила з одною цифрою. – Доброго дня! Ні, ніякої Люби я не знаю, – відповів чоловік. – Але я вірю в долю, а ваш голос звучить як ангельский. Можна з вами зустрітись? Ну будь ласка. – Десь хвилину я мовчала, а потім, з якогось дива – погодилася.

Після роботи я люблю зайти в кафе. Зазвичай сиджу там одна, знайомих зустрічаю рідко. До мене підійшла моя шкільна подруга з якою ми не бачилися вже вісім років, я записала її номер і ми домовилися зідзвонитися на вихідних і сходити разом кудись. Несподівана зустріч, але дуже приємна.

Закінчився робочий тиждень, я набрала номер Люби, щоб домовитися про зустріч, але почула чоловічий голос.

– Доброго дня! А я можу почути Любу, це Наталка, ми разом вчилися?

– Доброго дня, Наталю! Вибачте, ви помилилися номером, тут немає ніякої Люби.

– Ой, вибачте, будь ласка! Я напевно неправильно записала її номер.

– Наталю, у вас дуже приємний голос, ви не будете проти, якщо я вам передзвоню пізніше? – Я не знала, що на це відповісти і мовчала в слухавку, а він продовжив – Ви не заміжня? У вас хтось є?

– Ні.

– Тоді вибачте, але я вам передзвоню. Дуже мені ваш голос сподобався.

– Дякую.

Я завершила розмову, злякалася чогось. Хоча по голосу він начебто цікавий чоловік. Гаразд, нерозумно якось по телефону знайомитися. І Любин номер не так записала, як тепер її шукати… Ось і вихідні…

Пішла в те ж кафе, а раптом Люба знову там з’явиться? Сиджу, п’ю каву, ніхто не підходить. Зате прийшла смс-ка від того хлопця, якому я подзвонила помилково.

У повідомленні він запрошував мене на побачення, там була адреса ресторану, якого немає в моєму місті і я припустила, що він живе десь далеко, в іншому місті. Відповіла йому, що не можу піти і він відразу мені подзвонив.

– Наталю, погоджуйтесь! Ви не пошкодуєте, правда!

– Так я б можливо і погодилася, але навіть не уявляю в якому місті знаходиться цей ресторан. А ще я імені вашого не знаю.

– Вибачте, я Валерій. А ви хіба не в Харкові живете?

– Нічого собі як далеко! Ні, я у Львові.

– А як же нам тоді зустрітися?

– Напевно ніяк.

Самій навіть якось прикро, давно я з чоловіками не спілкувалася, яким я цікава, як жінка. Повернулася з кафе, кіт зустрів біля порога, муркоче…

– Тільки ти у мене є, пухнастику.

Давно вже всі роз’їхалися, а я залишилася в рідному місті, люблю я Львів, тут бабуся народилася, потім переїхала, а мама сюди переїхала зі мною і сестрою після розлучення з татом. Сестра після закінчення школи поїхала до тата в Тернопіль, мама знову вийшла заміж і переїхала з новим в село за сто кілометрів від мене, а я все тут.

Знову дзвонить телефон, це Валерій. Невгамовний! Що йому ще треба?

– Наталю, а можна я до тебе приїду?

– Ні. Звичайно, ні!

– Тільки не подумай нічого, я хочу з тобою зустрітися, повечеряти в ресторані і все. Зупинюся в готелі.

– Ну добре, раз ми вже на “ти”, тоді звичайно, давай зустрінемося.

Ми три дні листувалися смс-ками, вибирали ресторан, час і день. Домовилися на п’ятницю. Після роботи я відразу поїхала в ресторан і не була здивована, коли Валерія там не зустріла.

Я сиділа за столиком, пила морс, а його все немає. Як це можливо, якщо вчора ввечері він написав мені, що приїхав і вже в номері? Дивлюся на годинник, він запізнюється на десять хвилин, не значне запізнення, але ще п’ять хвилин і я йду.

Дзвонить телефон, висвічується його ім’я, беру слухавку і повідомляю, що мені такі ігри не подобаються і я йду.

– Обернись.

– Що?

– Обернись, зараз дві дівчини розмовляють по телефону в ресторані, я не знаю, де ти сидиш.

Я обернулася, побачила високого брюнета з тюльпанами. Він? Йде до мене, точно він.

– Привіт! Я не помилився, ти дуже красива!

– Ти запізнився.

– Вибач, я тут заблукав трохи, поки квіти шукав.

Ми повечеряли, поговорили і він мені навіть сподобався. Приїхала додому і раптом подумала, що сенсу ніякого в нашій зустрічі не було, ми ж в різних містах живемо.

Дзвоню Валері, кажу йому, що у нас нічого не вийде через велику відстані. Він спокійним голосом говорить.

– Почекай, я вже про це подумав і знаю, що потрібно робити. Я зараз поїду в Харків, дай мені два тижні, добре?

– Гаразд. Подзвониш?

– Подзвоню, Наталю!

Він дзвонив мені кожен день, але нічого не розповідав. Я вже думала, що у нього нічого не вийшло з його задумкою і доведеться зустрічатися раз на місяць. Минуло трохи більше двох тижнів, Валерій зателефонував і просив приїхати в той же ресторан. На цей раз запізнилася я. Він уже чекав за столиком.

– Ну все, Наталю, нікуди ти від мене не дінешся.

– Це чому?

– А я тепер живу у Львові. Вчора приїхав, сьогодні в’їхав в орендовану квартиру.

– Це все змінює. Вітаю з новосіллям.

– Можна я тебе проведу?

— Проводи.

Не знаю, чим це закінчиться, але його вчинки мене підкуповують. Може у нас щось і вийде.

Як гадаєте?

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page