Коли слухавку підняли, і я почула чоловічий голос, то зрозуміла, що десь в записах я схибила з одною цифрою. – Доброго дня! Ні, ніякої Люби я не знаю, – відповів чоловік. – Але я вірю в долю, а ваш голос звучить як ангельский. Можна з вами зустрітись? Ну будь ласка. – Десь хвилину я мовчала, а потім, з якогось дива – погодилася.
Після роботи я люблю зайти в кафе. Зазвичай сиджу там одна, знайомих зустрічаю рідко. До мене підійшла моя шкільна подруга з якою ми не бачилися вже вісім років, я записала її номер і ми домовилися зідзвонитися на вихідних і сходити разом кудись. Несподівана зустріч, але дуже приємна.
Закінчився робочий тиждень, я набрала номер Люби, щоб домовитися про зустріч, але почула чоловічий голос.
– Доброго дня! А я можу почути Любу, це Наталка, ми разом вчилися?
– Доброго дня, Наталю! Вибачте, ви помилилися номером, тут немає ніякої Люби.
– Ой, вибачте, будь ласка! Я напевно неправильно записала її номер.
– Наталю, у вас дуже приємний голос, ви не будете проти, якщо я вам передзвоню пізніше? – Я не знала, що на це відповісти і мовчала в слухавку, а він продовжив – Ви не заміжня? У вас хтось є?
– Ні.
– Тоді вибачте, але я вам передзвоню. Дуже мені ваш голос сподобався.
– Дякую.
Я завершила розмову, злякалася чогось. Хоча по голосу він начебто цікавий чоловік. Гаразд, нерозумно якось по телефону знайомитися. І Любин номер не так записала, як тепер її шукати… Ось і вихідні…
Пішла в те ж кафе, а раптом Люба знову там з’явиться? Сиджу, п’ю каву, ніхто не підходить. Зате прийшла смс-ка від того хлопця, якому я подзвонила помилково.
У повідомленні він запрошував мене на побачення, там була адреса ресторану, якого немає в моєму місті і я припустила, що він живе десь далеко, в іншому місті. Відповіла йому, що не можу піти і він відразу мені подзвонив.
– Наталю, погоджуйтесь! Ви не пошкодуєте, правда!
– Так я б можливо і погодилася, але навіть не уявляю в якому місті знаходиться цей ресторан. А ще я імені вашого не знаю.
– Вибачте, я Валерій. А ви хіба не в Харкові живете?
– Нічого собі як далеко! Ні, я у Львові.
– А як же нам тоді зустрітися?
– Напевно ніяк.
Самій навіть якось прикро, давно я з чоловіками не спілкувалася, яким я цікава, як жінка. Повернулася з кафе, кіт зустрів біля порога, муркоче…
– Тільки ти у мене є, пухнастику.
Давно вже всі роз’їхалися, а я залишилася в рідному місті, люблю я Львів, тут бабуся народилася, потім переїхала, а мама сюди переїхала зі мною і сестрою після розлучення з татом. Сестра після закінчення школи поїхала до тата в Тернопіль, мама знову вийшла заміж і переїхала з новим в село за сто кілометрів від мене, а я все тут.
Знову дзвонить телефон, це Валерій. Невгамовний! Що йому ще треба?
– Наталю, а можна я до тебе приїду?
– Ні. Звичайно, ні!
– Тільки не подумай нічого, я хочу з тобою зустрітися, повечеряти в ресторані і все. Зупинюся в готелі.
– Ну добре, раз ми вже на “ти”, тоді звичайно, давай зустрінемося.
Ми три дні листувалися смс-ками, вибирали ресторан, час і день. Домовилися на п’ятницю. Після роботи я відразу поїхала в ресторан і не була здивована, коли Валерія там не зустріла.
Я сиділа за столиком, пила морс, а його все немає. Як це можливо, якщо вчора ввечері він написав мені, що приїхав і вже в номері? Дивлюся на годинник, він запізнюється на десять хвилин, не значне запізнення, але ще п’ять хвилин і я йду.
Дзвонить телефон, висвічується його ім’я, беру слухавку і повідомляю, що мені такі ігри не подобаються і я йду.
– Обернись.
– Що?
– Обернись, зараз дві дівчини розмовляють по телефону в ресторані, я не знаю, де ти сидиш.
Я обернулася, побачила високого брюнета з тюльпанами. Він? Йде до мене, точно він.
– Привіт! Я не помилився, ти дуже красива!
– Ти запізнився.
– Вибач, я тут заблукав трохи, поки квіти шукав.
Ми повечеряли, поговорили і він мені навіть сподобався. Приїхала додому і раптом подумала, що сенсу ніякого в нашій зустрічі не було, ми ж в різних містах живемо.
Дзвоню Валері, кажу йому, що у нас нічого не вийде через велику відстані. Він спокійним голосом говорить.
– Почекай, я вже про це подумав і знаю, що потрібно робити. Я зараз поїду в Харків, дай мені два тижні, добре?
– Гаразд. Подзвониш?
– Подзвоню, Наталю!
Він дзвонив мені кожен день, але нічого не розповідав. Я вже думала, що у нього нічого не вийшло з його задумкою і доведеться зустрічатися раз на місяць. Минуло трохи більше двох тижнів, Валерій зателефонував і просив приїхати в той же ресторан. На цей раз запізнилася я. Він уже чекав за столиком.
– Ну все, Наталю, нікуди ти від мене не дінешся.
– Це чому?
– А я тепер живу у Львові. Вчора приїхав, сьогодні в’їхав в орендовану квартиру.
– Це все змінює. Вітаю з новосіллям.
– Можна я тебе проведу?
— Проводи.
Не знаю, чим це закінчиться, але його вчинки мене підкуповують. Може у нас щось і вийде.
Як гадаєте?
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook