Олександра з чоловіком живе у маленькому селі на Волині, тримають невелике господарство, їздять по черзі в Польщу на гриби і яблука, щоб підзаробити.
Виростили дочку і сина. Старша дочка Марійка вже двох онуків їм з Назаром подарувала, а от Платон не поспішав сім’ю створювати. Аж у 31 привів до них Катю 22-річну з сусіднього села знайомитися.
Катя якась дивна ще тоді Олександрі здалася, все озиралася якось злякано і здивовано по їхньому подвір’ї, хаті. Але сама – гарненька-прегарненька, очі сині величезні, косища русява до колін майже. Спробуй в таку не закохайся.
Молоді сказали, що весілля не хочуть, просто поїхали в райцентр і розписалися вдвох. Наступного дня до двору Олександри під’їхала машина Катрусиного дядька, погрузив туди Платон свої нехитрі речі і сказав батькам, що у прийми жити їде, бо у Каті великий будинок, тато хворіє, бабуся старенька, а теща з усім сама не справиться, рука чоловіка потрібна.
Ну, в прийми так в прийми, махнули рукою Олександра і Назар, сину завжди є, куди повернутися, якщо раптом щось.
Через кілька тижнів після розпису молодят поїхали нарешті Олександра з чоловіком вперше в гості до сватів.
І тут вже вони побачили, що родина у тих дещо дивна, і зрозуміли, чому Катя у них тоді так озиралася…
Свати жили так, як жили колись прабабусі і прадіди самої Олександри.
Треба сказати, що вони не якісь старовіри були, а звичайні православні люди, мама Каті співала по неділях у храмі сільському. В іншому – звичайні, прості, доброзичливі і веселі.
Але жили вони, не маючи багато з того, до чого звик сучасний світ. Не було у них ані телевізору, ані приймача, ані мобільних телефонів. Тільки дві газети виписували, районну і обласну.
Не було у них багатьох побутових приладів і навіть холодильника. Зате був глибокий прохолодний льох, якому не відомо і скільки років. Там і зберігали все, чому прохолода була потрібна: овочі, м’ясне, сири з власного домашнього молока. Тримали свати господарство, птицю, кілька свинок, корівку одну. Зберігали м’ясо у вигляді тушонок і солили в розсолі. А сало солили, у пергамент загортали і в ящики дерев’яні складали. Квасили капусту, буряки і яблука у бочках, теж дерев’яних, такі у дитинстві Олександра у бабусі бачила. І піч у них в хаті була, ота затишна тепла піч-годувальниця, у якій і борщі, і хліб, і пироги, і гарбузи печені, і ряжанка зі скоринкою золотою народжувалися…
Борщ чи суп у цій родині варили, як всі, на кілька днів, але щоб не прокисав і зберігався свіжим, його переливали у бідон, бідон ставили у відро, до відра чіпляли міцну мотузку і у колодязь опускали.
Посиділи вони зі сватами за накритим під старою грушою столом, затишно так посиділи, посміялися, про життя поговорили, про проблеми і радощі.
Коли вже Олександра і Назар збиралися додому вирушати, до неї син підійшов:
– Мамо, мені так подобається жити… – прошепотів здивованій матері Платон. – Тут у них ніби час по іншому спливає. Помічаєш у кожній хвилині радість, у кожному дні – щастя, у будь-якій роботі – задоволення.
Олександра і саме це відчула все, тому посміхнулася Платону і промовчала у відповідь. Вона, коли на власні очі побачила оце все, побачила отой бідони борщу в колодязі, сало в ящиках – то і сама замислилася: а чи не тому щастя з багатьох людських осель повтікало, що ми самі його витіснили, замінило чимось ніби й потрібним, але… не головним? А ось тут, де тепер живе їхній Платон, воно, ось це головне – лишилося.
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
