Коли син повернувся до мене після розлучення, я звинуватила невістку, що не вберегла їхній затишок з нашою онучкою. Тетяна вперто трималася свого. Я завжди ставала на бік Івана – пришивала ґудзик на сорочці, варила улюблений суп, а з часом оговталася: як же вона три роки з ним мирилася? Це ж я його з дитинства балувала!

Коли син повернувся до мене після розлучення, я звинуватила невістку, що не вберегла їхній затишок з нашою онучкою. Тетяна вперто трималася свого. Я завжди ставала на бік Івана – пришивала ґудзик на сорочці, варила улюблений суп, а з часом оговталася: як же вона три роки з ним мирилася? Це ж я його з дитинства балувала!

– Іване, ти що, з глузду з’їхав? – вигукнула я, вриваючись у вітальню, де на моєму килимі валялися порожні склянки, а троє хлопців, його так звані друзі, розвалилися на дивані, ніби в себе вдома. – Це ж моя квартира, мій дім, а ти тут влаштував базар! Три тижні живеш, як пан, а сам навіть сміття не викинеш. А тепер ще й гостей напросив, і ні слова мені не сказав!

Він підскочив, обличчя почервоніло, а друзі ніяково заворушилися, хапаючи куртки.

– Мамо, ну заспокойся, – пробурмотів Іван, намагаючись усміхнутися. – Ми ж просто посиділи, поговорили. Тетяна мене вигнала, я ж сам не витримую, треба якось розвіятися. Хлопці – мої, вони розуміють.

Один з друзів, той високий з бородою, встав і пробурмотів:

– Вибачте, тьотя Маруся, ми йдемо. Не хотіли проблем.

Але я вже не стримувалася, махнула рукою на двері:

– Йдіть, хлопці, ідіть геть! І ти, Іване, подумай, скільки ти ще будеш так? Три роки з дружиною не зміг ужитися, а тепер у мене те саме влаштовуєш. Я тебе виростила, на ноги поставила, а ти… Ану, прибирай усе це, і щоб завтра роботи шукав!

Він кинув на мене погляд, повний образи, схопив куртку і грюкнув дверима слідом за друзями. Я стояла посеред кімнати, оточена безладом, і раптом відчула, як усе навалилося – роки турботи, надії, які розсипалися, як той попіл від сигарет на підлозі. Як же так сталося, що мій хлопчик, моя гордість, опинився ось так – чужим у власному домі? І чому я раптом зрозуміла Тетяну, яку ще недавно звинувачувала в усьому?

Мене звати Маруся, і весь мій вік минув у маленькому містечку на околиці Львова. Я вдова вже десять років – чоловік залишив мене рано, залишивши з трьома дітьми. Старші двоє, брат і сестра Івана, давно розлетілися: брат у Кракові працює механіком, сестра в Києві з сім’єю. А Іван… Ох, Іван був моїм сонечком, наймолодший, той, кого я плекала, як рідкісну квітку. З дитинства він був таким чарівним – великі блакитні очі, усмішка, від якої серце тануло. Я працювала на фабриці швачкою, шила сукні для сусідів увечері, аби тільки на все вистачило. Іван ріс, і я мріяла: “Він буде кимось великим, мій хлопчик”.

Коли йому виповнилося двадцять п’ять, він познайомився з Тетяною. О, то була історія! Ми сиділи на кухні, я варила борщ, а він увійшов, сяючи, як сонце.

– Мамо, – сказав він, обіймаючи мене. – Я закохався. Тетяна – то диво. Вона вчителька в школі, співає в хорі, і така добра. Ми познайомилися на концерті в парку.

Я посміхнулася, хоч у душі щось кольнуло – Тетяна була старша за нього на три роки, з міста, з власною квартирою в центрі. Але Іван наполягав:

– Вона особлива, мамо. Розуміє мене з півслова. Давай, запросимо її на вечерю?

Я погодилася. Перша зустріч… Тетяна прийшла з букетом ромашок, усміхнена, у простій сукні. Ми сіли за стіл, я подала вареники з вишнями – мій фірмовий рецепт.

– Дякую, пані Маруся, – сказала вона м’яко. – Ваші вареники – як з казки. Іван завжди хвалився, що мама – найкраща господиня.

Я кивнула, але всередині щось не склалося. Вона розповідала про свою роботу, про дітей у класі, а я думала: “Занадто спокійна, занадто впевнена. А якщо не оцінить мого сина?”

Іван же сяяв:

– Бачиш, мамо, Тетяна каже, що ми разом відкриємо кав’ярню. Я буду баристою, а вона – менеджером. Уявляєш?

Я підтримала, бо як інакше? Але з часом почалися дзвінки. Іван приїздив до мене сам, сідав на кухні, і я ставила чай.

– Мамо, – казав він зітхаючи. – Тетяна така перфекціоністка. То сорочку не так погладжу, то вечерю не вчасно приготую. А вчора – взагалі: “Іване, ти чому не миєш посуд одразу?” Ну, я ж втомлений після роботи!

Я гладила його по голові, як у дитинстві:

– Синку, все минеться. Вона просто звикає. А ти – золото, будь терплячим. Хочеш, я тобі сорочку зашию? Дивись, ґудзик відірваний.

Він сміявся:

– Мамо, ти найкраща. Тетяна б таке не зробила – в неї руки золоті, але на дрібниці часу нема.

Я вірила йому. Коли вони одружилися – скромне весілля в кафе на двадцять гостей, – я плакала від щастя. Тетяна в білій сукні, Іван у костюмі, який я йому купила за 3 тисячі гривень, зекономивши з пенсії.

– Пані Маріє, – сказала вона, обіймаючи мене. – Дякую, що виростили такого чоловіка. Ми будемо щасливі.

А я відповіла:

– Бережи його, доню. Він – моя душа.

Роки летіли. Народилася Соломійка – наша маленька принцеса, з кучерявим волоссям, як у тата. Я приїздила до них щовихідних, брала онучку на прогулянки. Тетяна працювала, бо любила справу, а я допомагала:

– Іване, ану, візьми Соломійку, я борщ зварую. Тетяна, відпочивай, ти ж втомилася.

Вона дякувала, але я помічала: іноді в її очах втома. “Мабуть, робота”, – думала я. А Іван шепотів мені:

– Мамо, добре, що ти є. Тетяна каже, що я не допомагаю по дому. А як же – я ж заробляю 20 тисяч на місяць у сервісі, приношу гроші!

Я кивала:

– Правильно, синку. Чоловік – годувальник. А по дому – то жіноча справа.

Але Тетяна… Вона намагалася. Одного разу, коли я приїхала, ми сиділи з нею на кухні, поки Іван з Соломійкою гуляв.

– Пані Марріє, – сказала вона тихо. – Іван чудовий, але… він не змінюється. Каже, що прасування – не для нього, посуд – моя робота. А я теж вчуся, курси проходжу онлайн, аби кав’ярню відкрити. Соломійка плаче, бо тато не грає з нею ввечері – дивиться серіали.

Я здивувалася:

– Але ж він любить вас! Просто втомлений. Допоможи йому, доню.

Вона зітхнула:

– Я намагаюся. Але іноді здається, що ми в різних світах. Ви ж його виростили самі – може, порадьте, як зробити, щоб він більше брав на себе?

Я обійняла її:

– Все буде добре. Головне – терпіння.

Та з часом дзвінки Івана ставали частішими. “Мамо, Тетяна знову свариться через дрібниці. То я забув сміття винести, то не купив продукти”. Я співчувала, кликала до себе: “Приїжджай, синку, я тебе пожалію”. А Тетяна рідко дзвонила – мабуть, відчувала мою упередженість.

І ось – грім серед ясного неба. Три тижні тому Іван увірвався до мене в сльозах, з сумкою в руках.

– Мамо! – кричав він у дверях. – Тетяна вигнала мене! Подала на розлучення. Каже, що не витримує. А Соломійка… Ох, мамо, як же так?

Я обійняла його, пустила в квартиру – мою скромну двокімнатну на околиці, яку ми з чоловіком виплатили за 1,5 мільйона гривень ще в 2010-му.

– Заходь, синку. Все минеться. Вона не варта тебе. Три роки – і вже кидає. А дитина? Як же Соломійка без тата?

Він сів за стіл, я налила чаю з м’ятою.

– Вона кричала: “Іване, ти не дорослий! Робота, друзі, а по дому – ні в зуб. Я все тягну, а ти – як гість”. Але мамо, я ж стараюся! Зарплату приношу – 22 тисячі тепер, бо премію дали.

Я гладила його руку:

– Звісно, стараєшся. А вона не цінує. Залишайся тут, скільки треба. Я тебе підтримаю. Головне – онучка. Ми її заберемо на вихідні.

Перші дні були важкими. Іван сумував, лежав на дивані, дивився фільми. Я не чіпала – варила каші, пекла пиріжки з яблуками, його улюблені.

– Мамо, – казав він одного вечора. – Дякую, що ти є. Без тебе я б з глузду з’їхав. Тетяна… Вона змінилася після дитини. Стала вимогливою.

Я кивала:

– Буває. А ти – мій герой. Давай, завтра підемо в парк, розвіємося.

Але тиждень минув, другий – і я помітила: Іван не шукає роботу повноцінну, тільки фріланс на комп’ютері, пару годин на день. Посуд на столі стоїть до ранку, шкарпетки валяються в коридорі. Я мовчала спочатку, бо серце боліло за нього.

Одного разу ввечері, повертаючись з ринку з пакетами (я купила м’ясо за 500 гривень, аби плов зварити), почула сміх з квартири. Увійшла – і отаке: Іван з двома друзями, склянки на столі (по 50 гривень за кожну, я знала), чіпси розкидані, телевізор на повну з футболом.

– Хлопці, – сміявся Іван. – Бачили той гол? Оце так! А Тетяна б сказала: “Вимкни, Соломійка спить”. Ха-ха!

– Точно, брат. Ти тепер вільний. Живи, як король!

Я не витримала. Прогнала їх, як у тому діалозі на початку. Іван пішов слідом, обурений:

– Мамо, ти як Тетяна! Всіх женеш. Я ж дорослий!

– Дорослий? – відповіла я. – То веди себе як дорослий! Три тижні на шиї, а ти – смішки з друзями. Йди, живи сам!

Він пішов. Уже п’ятий день – ні дзвінка, ні повідомлення. Я пишу в месенджер: “Синку, пробач. Давай поговоримо”. Тиша. Зателефонувала Тетяні – вона відповіла холодно.

– Пані Маріє, – сказала. – Іван у вас? Добре. Соломійка питає про тата, але я не знаю, де він. Розлучення йде, квартира моя – ми її купили до шлюбу за 2 мільйони. Вибачте, але я втомилася.

Я пробурмотіла:

– Доню, пробач. Я тепер розумію… Як ти терпіла? Три роки з ним…

Вона зітхнула:

– Пані Маріє, він добрий, але… не готовий. Ви його балуєте з дитинства. Може, пора змінюватися?

Я мовчала, бо слова застрягли. Тепер ночами думаю: де мій Іван? У друга ночує? А Соломійка – як вона? Я ж її бабуся, маю права бачити. І соромно стало – за всі ті поради “терпи, доню”, за те, що шила ґудзики замість того, щоб навчити сина. Виховала принца, а не чоловіка.

Друзі, що робить у такій ситуації? Як повернути сина, не втративши себе? Розуміти Тетяну – то одне, але родина ж не розбивається навпіл. Поділіться, як ви мирилися з подібним, або що порадили б Іванові. Може, психолога? Чи просто час дати? Допоможіть, бо душа болить. Чекаю ваших слів у коментарях – кожне буде як ковток води.