fbpx
життєві історії
Коли син забрав мене до свого дому, то спершу поселив у гостьовій кімнаті. Я не жалілася: їсти дали, телевізор, ліжко, тумба, завжди чистенько, що ще мені потрібно, думала я. Та згодом все змінилося. Я ще раніше бачила майстрів на подвір’ї, але не хотіла питати: що, де, навіщо. То є їхні справи, їхній дім, але згодом мені стало все зрозуміло

Ми з чоловіком жили в красивому і затишному будиночку. Мальовнича місцевість, чисте повітря і красива природа навколо. У нас там було все для хорошого життя. Чоловік, як кажуть в нашому селі був “рукастий”, тому ми одні із перших мали проведену в дім воду, потім ми придбали пральну машину, душ, туалет. Словом все, щоб жити собі в задоволення.

Чоловік, незважаючи на те, що вже не молодий, завжди знаходив собі роботу біля дому. Я насолоджувалася квітами і мала трохи грядок.

Біля нашого будинку була велика земельна ділянка, а також невеличке озеро. Було радісно жити в такому захоплюючому місці. Однак сталася фатальна помилка. Ми заздалегідь переписали все своє майно єдиному синові. Ми думали, що син теж трохи подбає про цю власність. Однак ми помилилися.

Як тільки чоловіка не стало, син дав мені зрозуміти, що він ні про що дбати не буде, і я не повинна розраховувати на його допомогу. Як би там не було, але біля свого дому потрібна чоловіча рука. То покосити, то сміття вивезти, та що я буду розказувати, ви самі все розумієте.

Син віддав перевагу будинку своєї дружини, який, до речі, ми з чоловіком також допомагали фінансувати. Він залишив мене без будь-якої допомоги. Олег добре знав, що мене не вистачить для такого великого місця, і врешті-решт він прибрав мене з власного дому.

Він вирішив забрати мене до себе, а будинок продати. Каже, що мені в такому домі, загубитися можна.

Буквально за два місяці, наш з чоловіком будинок купили. Ще б пак, ми вклали в нього всю душу.

Гроші Олег, звичайно, забрав собі. Мені дав декілька тисяч, на маленькі витрати. Пообіцяв, що з дружиною мені будуть купляти все, що я лише захочу. Коли мене привезли до них додому, то спершу поселили у гостьовій кімнатці. Я не жалілася: їсти дали, телевізор, ліжко, тумба, завжди чистенько, що ще мені потрібно, думала я. Та згодом все змінилося.

Я ще раніше бачила майстрів на подвір’ї, але не хотіла питати: що, де, навіщо. То є їхні справи, їхній дім, але згодом мені стало все зрозуміло…

Біля їхнього будинку був невеличкий сарай, там колись попередні господарі тримали птицю. Коли ремонт був закінчений, Олег переніс туди моє ліжко, тумбу і телевізор…

Я майже благала свого сина, не робити цієї дурниці, і не переселяти мене в приміщення, яке вони називали житлом.

Сонце тут не світить, взимку всередині справді холодно, скільки б не палив. У мене тут немає ні друзів, ні знайомих. Ні з ким я не можу поговорити ні пожалітися. Мій син мене нікуди не бере, нічим не допомагає. Він і моя невістка практично відчуралися від мене. Ми живемо на одному подвір’ї, як на полі бою. Навіть до моїх онуків мене не підпускають.

Мені і на думку не спадало, що я буду мати такий гіркий досвід із єдиною дитиною.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – fakt

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook