Коли тата не стало, я думала, що найважче буде пережити саму втрату. Помилилася. Найважче почалося вже після поховання, коли ми з братом і сестрою сіли за одним столом і раптом стали не дітьми одного батька, а людьми, які ділять речі, ключі, рахунки й образи. Я не чекала, що наша Родина розсиплеться через холодильник, старий диван і 18000 гривень на похоронні витрати. Але саме так і сталося.
Мене звати Ірина. Нас у батьків було троє: я, старший брат Роман і молодша сестра Тетяна. Мама пішла з нашого життя давно, коли ми ще були молодими. Після того тато жив сам. Ми всі давно мали свої сім’ї, свої турботи, свої борги, ремонти, дітей і роботу. Але тато залишався тією людиною, до якої всі дзвонили, коли треба було щось вирішити. Він не любив багато говорити, але якщо обіцяв допомогти, то допомагав.
Останні 2 роки йому було важко. Я їздила до нього найчастіше, бо мала більш гнучку роботу. Возила на огляди, купувала ліки, оплачувала частину рахунків, привозила продукти. Не пишу це для похвали. Просто так було. Роман приїжджав рідко, бо казав, що працює без вихідних. Тетяна телефонувала частіше, але допомога від неї була більше словами.
— Іро, ти там глянь, чи в тата є крупи.
— Іро, ти запитай, чи він пив таблетки.
— Іро, ти ближче, тобі легше.
Мені не було легше. Просто я робила.
Коли тата не стало, перші дні я взагалі погано розуміла, що відбувається. Треба було домовлятися, платити, дзвонити, збирати документи. Роман приїхав, походив по хаті й сказав:
— Ти тут краще орієнтуєшся, вирішуй.
Тетяна плакала й повторювала:
— Я не можу цим займатися.
І я займалася. Бо хтось мав. Я платила зі своєї картки, брала готівку, домовлялася з людьми, записувала витрати. Загалом вийшло 54000 гривень. Ми домовилися, що поділимо на трьох. По 18000 з кожного.
Після поховання ми зібралися в татовій хаті. Я думала, що ми посидимо спокійно, поговоримо про нього, вирішимо, як бути з документами. Але Роман майже одразу відкрив шафу й почав дивитися, що там є.
— Оце пальто я заберу, мені підійде на роботу.
Я аж розгубилася.
— Романе, може, не зараз?
— А коли? Все одно треба розбирати.
Тетяна почула й одразу сказала:
— Якщо ти пальто береш, то я заберу телевізор. Тато сам казав, що мені віддасть.
Я сиділа й дивилася на них. Тата тільки не стало, а вони вже говорили, кому що дістанеться. Я не витримала.
— Може, хоч 9 днів почекаємо?
Роман фиркнув.
— Іро, не роби з цього виставу. Речі самі себе не розберуть.
Тетяна додала:
— Та й хата не має стояти пустою. Ще хтось залізе.
Ось так почалося. Не з пам’яті. Не з тиші. А з речей.
Я нагадала про витрати.
— Нам треба ще закрити питання з грошима. Я все записала. Вийшло по 18000.
Роман одразу став серйозним.
— Я зараз не маю.
— Коли матимеш?
— Не знаю. У мене кредит.
Тетяна теж підключилася:
— Я теж не можу зараз. У дітей школа, гуртки, комуналка.
— А я могла? — запитала я.
— Ти ж сама все оплатила, значить, мала з чого, — сказала Тетяна.
Мені аж тремтіли руки.
— Я оплатила, бо треба було швидко. Це не означає, що мені ці гроші зайві.
Роман сів за стіл і сказав:
— Іро, не починай. Ми всі втратили батька.
— Саме тому я не розумію, чому ви вже ділите речі, але про витрати мовчите.
— Бо гроші — це не головне.
— Тоді чому холодильник уже головне?
Він промовчав.
Через кілька днів Тетяна зателефонувала й сказала, що хоче забрати татовий сервіз. Я сказала, що не проти, але треба зібратися разом і скласти список. Вона образилася.
— Ти що, мені не довіряєш?
— Я хочу, щоб усе було чесно.
— Чесно? Ти завжди хочеш керувати.
Це мене зачепило. Бо я не хотіла керувати. Я хотіла, щоб ми не пересварилися остаточно. Але виходило навпаки: що більше я намагалася тримати порядок, то більше мене робили винною.
Потім Роман без попередження забрав із хати інструменти тата. Дриль, болгарку, набір ключів. Я дізналася випадково, коли приїхала перевірити замки.
— Романе, ти забрав інструменти?
— Так.
— Чому не сказав?
— А що тут казати? Я чоловік, мені вони потрібні.
— А татові речі вже автоматично твої?
— Ти ж ними користуватися не будеш.
— Справа не в користуванні.
— А в чому?
— У повазі.
Він роздратувався.
— Іро, ти поводишся так, ніби все тут твоє.
— Ні. Я поводжуся так, ніби це татові речі, а не склад безкоштовних товарів.
Після цієї розмови він кілька днів не дзвонив. Потім написав коротко: Не роби з мене поганого. Я й не робила. Він сам себе таким показував, коли вирішував усе без нас.
Найболючіша сварка сталася через татові заощадження. Я знала, що він тримав удома невелику суму на випадок потреби. Він сам мені казав. Після поховання я не шукала ті гроші, бо було не до того. А потім Тетяна сказала:
— До речі, я знайшла в шафі 22000 гривень.
— Де вони?
— У мене.
— Чому в тебе?
— Бо я знайшла.
Я навіть не одразу відповіла.
— Тетяно, ці гроші мали піти на спільні витрати.
— Я теж його донька.
— Ніхто не каже, що ні. Але витрати оплатила я.
— То ти ж сама сказала, що все записала. Потім розберемося.
— Ми вже розбираємося.
Вона змінила тон.
— Іро, я ці гроші забрала не для себе. У мене ситуація складна.
— Знову?
— Ти не знаєш, як я живу.
— А ти знаєш, як я?
— У тебе чоловік нормально заробляє.
Це була улюблена фраза всіх, хто не хотів повертати гроші. Якщо в тебе не найгірше, значить, тобі можна не віддавати. Якщо ти тримаєшся, значить, тебе можна навантажити ще.
Я сказала:
— Тетяно, це не твої гроші. Це татові.
— Тата вже немає.
Це прозвучало так сухо, що я замовкла. Не тому, що не мала що сказати. А тому, що зрозуміла: ми дивимося на одне й те саме зовсім по-різному. Для мене ті гроші були частиною відповідальності. Для неї — можливістю закрити свої дірки.
Роман, коли дізнався, теж обурився. Але не тому, що Тетяна забрала без дозволу. А тому, що не поділилася.
— Якщо там 22000, то ділімо на трьох.
— А мої 54000? — запитала я.
— Іро, ти знову про своє?
— Бо це не моє. Це спільне.
— Ти хочеш усе контролювати, — сказав він.
— Я хочу, щоб ви не робили вигляд, ніби похорон сам оплатився.
Тетяна тоді сказала:
— Може, тато тобі й залишив більше, раз ти біля нього крутилася.
Оце було вже занадто.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого. Просто ти часто в нього була.
— Бо ви не були.
Вона почала плакати, Роман сказав, що я жорстка, і все знову перевернулося. Я стала винною, бо нагадала незручну правду.
Після того я кілька днів не відповідала на дзвінки. Мені треба було видихнути. Але Родина не дала. Почали телефонувати родичі. Хтось казав, що треба поступитися. Хтось — що після таких подій не можна сваритися. Хтось натякав, що я, як середня, мала б бути мудрішою. Я слухала й думала: чому мудрішою завжди має бути та людина, яка вже найбільше зробила?
Через 3 тижні ми знову зібралися в татовій хаті. Треба було вирішити, що робити з будинком. Продати, здати чи залишити. Я запропонувала не поспішати. Роман хотів продати одразу.
— Хата стара. Чого її тримати?
Тетяна сказала:
— Можна здати. Гроші ділити.
— А хто буде ремонтувати? — запитала я.
— Ну ти ж ближче, — відповіла вона.
Я засміялася. Не весело. Просто вже не було сил.
— Тобто продавати хочете всі, гроші ділити всі, а ремонтувати й бігати маю я?
Роман сказав:
— Ти все одно туди їздиш.
— Я їздила до тата. Не до вашого майбутнього доходу.
Запала тиша.
Тоді я сказала прямо:
— Давайте так. Спочатку ви повертаєте мені свою частину витрат. Потім Тетяна кладе ті 22000 у спільну суму. Потім складаємо список речей. І тільки після цього говоримо про будинок.
Тетяна одразу піднялася.
— Ти нас за людей не маєш.
— Ні. Я просто більше не хочу бути тією, хто платить, мовчить і ще має дякувати, що їй дозволили прибрати після всіх.
Роман стукнув долонею по столу.
— Досить! Ти все зводиш до грошей.
— Ні, Романе. Ви все звели до грошей, коли почали забирати речі ще до того, як тата нормально згадали.
Після цих слів він вийшов. Тетяна теж пішла. Я залишилася сама в хаті. І вперше за весь час не плакала. Бо вже не було сліз. Було тільки відчуття, що тата не стало вдруге. Перший раз — коли він нас залишив. Другий — коли його діти перетворили пам’ять про нього на список майна.
Минуло вже 2 місяці. Роман зі мною майже не говорить. Тетяна пише тільки тоді, коли треба щось по документах. Гроші мені ніхто не повернув. Татові 22000 теж ніхто не поклав у спільну суму. Інструменти в Романа. Сервіз у Тетяни. А ключі від хати досі в мене, бо я одна їжджу перевіряти, чи все там нормально.
Я не знаю, чи варто йти до юриста. Не знаю, чи варто виносити це на офіційний рівень. З одного боку, це Родина. З іншого — Родина не має триматися на тому, що одна людина все тягне, а інші ще й ображаються, коли їм нагадують про совість.
Може, я справді занадто вперлася? Може, треба було махнути рукою на ті гроші й речі, аби не сваритися? Але тоді виходить, що справедливість у Родині потрібна тільки доти, доки вона нікому не заважає брати своє.
Як би ви вчинили на моєму місці: боролися б за чесний поділ і повернення витрат чи відступили б, щоб остаточно не втратити брата й сестру?
Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.
