Коли у Оксани раптово не стало батька, мама, не впоравшись з собою, перестала цікавитись дочкою. – Матусю, а чого Оксанка вже більше тижня в школі не появляється? – Ох, синку, в спеціальному закладі вона. Ти краще забудь цю дівчину. Не пара вона тобі. – Минув час, мене забрали до армії, а по поверненню я зрозумів, що так і не розлюбив її, але було пізно
З Оксанкою, мамою Володі, я жив по сусідству років з восьми. Пам’ятаю ще її маленькою смішною дівчиною з величезними бантами і шкільним ранцем. Я вчився на два класи старше, на перервах бувало смикав її за коси, а коли підріс почав проводжати до будинку і захищати від кривдників. Охочих було хоч відбавляй – з тих пір, як не стало Оксаниного батька мати занепала, почала в чарку заглядати, і зовсім перестала стежити за дочкою.
Потім вона зникла.
– Мамо, а де Оксана? – запитав я, коли вже тиждень дівчинка не з’являлася в школі.
– В дитбудинку вона синку, – погладила мене по голові мама.
– Що ж це значить, я більше її не побачу?
Вона помовчала, а потім сказала:
– Миколка, забудь ти цю Оксану, ну що вона тобі далася. Краще алгебру підтягни, кінець чверті на носі…
Через кілька років я закінчив школу і пішов в армію, а коли повернувся першим же ділом в надії постукав в заповітні двері. Мені відкрила красива та доросла Оксана, вона посміхнулася, кинула кілька чергових фраз, а потім я побачив її кругленький живіт, і чоловіка, що визирнув з-за її спини.
– Хто там, Оксано?
– Так сусід, давно не бачилися. Гаразд. Заходи якщо що…
Вона закрила двері, а я ще довго стояв у коридорі, прислухався до голосів, віддаленого сміху, і лише одна думка крутилася в голові: “Запізнився…”
Потім я поїхав до тітки, вступив до університету, там і влаштувався на роботу, кілька разів на рік незмінно відвідував матір, батька у мене не було. Вона просила повернутися, але я не міг жити і бачити Оксану кожен день, дуже вже недооцінював я своє колишнє захоплення цією дівчиною. Лише зараз я зрозумів, що любив її весь цей час і кожну зустрічну мимоволі порівнював з Оксаною.
Час минав, в рідне місто я повернувся, коли захворіла мати
У перший же вечір побачив її… вона була така ж красива. А поруч з нею крокував її вже геть дорослий синочок…
– Дядьку Микола, допоможіть нам з мамою ліжечко зібрати для сестрички, – на порозі стояв сусідський хлопчина Володя і запитально дивився на мене.
– Звичайно допоможу, Володю, а батько то де ваш? Давно не бачив…
– Пішов він, я тепер за старшого, так ви йдете?
Того вечора ми, зібравши дитяче ліжечко ще довго сиділи на кухні, пили чай, згадували дитинство і юність. Оксана розповідала, як їй нелегко довелося в дитячому будинку, Володя крутився поруч, показуючи мені свої іграшки і книги. На мить я уявив собі, що не було цього іншого чоловіка в житті Оксани, що поруч зі мною любляча дружина і син…
– Дякую тобі Миколо, за все, – сказала вона тоді – ось якби Дмитро був таким… ми розлучаємося.
– А як же…
– Дитина? Нічого, виховаю, я сильна, Коль, я впораюся. Ось тільки чоловічої руки іноді не вистачає в будинку, – сказала Оксана з сумом.
– Так клич, якщо треба, я тепер тут буду, нікуди не поїду…
А потім Оксану поклали в клініку, Володю я забрав собі. Так ми і прожили з ним удвох два місяці, що залишилися до появи на світ його сестрички. Я навів порядок в домі навів, практично кожен день ми вирушали на прогулянки, їздили в кіно і парк.
– Дядь Коль, будь моїм татом – якось сказав Володя, серйозно поглянувши на мене. Я не знав, що відповісти, за весь цей час я так прив’язався до хлопчика, що зовсім не уявляв собі наше життя окремо.
І напевно тому, коли я зустрів щасливу Оксану з малятком, питань більше ніяких не залишилося.
Через кілька місяців ми розписалися, я дав Єві своє прізвище.
Ось уже п’ять років я повертаюся після роботи в теплий і затишний будинок, до дітей і люблячої дружини.
Ось воно щастя, а більшого й не треба.
Фото ілюстративне – tapeciarnia
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
