fbpx

Коли в наші родині стало скрутно фінансово, бо чоловіка скоротили, а його мати якраз злягла, я не стала сидіти сиднем, залишила трьох дітей 15, 17 і 19 років і поїхала з рідного Франківська заробляти гроші в найпопулярнішу серед наших заробітчан країну – Італію. Минуло 28 років такого нашого життя на відстані. У дітей квартири, машини. Мені ще два роки до підвищеної пенсії тут доробити треба, але я приїхала в Україну, аби вже забрати до себе у придбаний мною будиночок біля моря чоловіка. Та цей старий дід нічого крім своєї дачі й онуків бачити не хоче

Сама я з Івано-Франківська. Вийшла заміж за хлопця з району, Тимофій переїхав до мене в місто, влаштувався на роботу, почали ми своє молоде сімейне життя. Спочатку ми орендували квартиру, а згодом купили й свою. На той час мали вже двох діток, а скоро народилася й найменша донечка.

Настали якраз складні часи в країні, з роботою взагалі було туго, а тут ще й чоловіка скоротили. Зовсім нам стало непереливки, самі розумієте, скільки всього треба, аби підняти й забезпечити усім необхідним трьох дітей. Кілька років ми пнулися, Тимофій перебивався різними підробітками, я працювала медсестрою, але легше не ставало.

Отже, коли в наші родині стало зовсім скрутно фінансово, бо чоловіка скоротили, а його мати якраз злягла, я не стала сидіти сиднем, залишила трьох дітей 15, 17 і 19 років і поїхала з рідного Франківська заробляти гроші в найпопулярнішу серед наших заробітчан країну – Італію.

Тимофій забрав в нашу трикімнатну квартирку свою матір, моя мама допомагали з дітьми, які вже по-суті були майже дорослими молодими людьми. Але моя фінансова підтримка була їм якраз дуже потрібна.

Італію я обрала не просто так, адже там, в одній з південних сонячних провінцій, вже кілька років як працювали дві мої добрі приятельки. Вони й допомогли мені напочатку з елементарною роботою посудомийки, в одної з них  жила два роки.

Додому і я раз на рік обов’язково їздила, але це пізніше, перший же раз я пробула на чужині без виїзду цілих пять років. Гроші родині почала регулярно висилати через пів року.

З часом я, коли вже добре вивчила мову, змінила сферу діяльності і вже багато років доглядаю стареньких італійців. Заробляю і досі гарно. Намагаюся стежити й доглядати за собою, хоч і робота й роки не молоді вже.

Минуло 28 років такого нашого життя на відстані. Дітям я всім допомагала фінансово на етапі навчання. У всіх у них – квартири, машини, придбані на мої гроші. Весілля я теж допомагала справити, приїжджала на народження онуків, їх у нас з чоловіком вже шестеро – у всіх дітей по двійко діток.

Чи траплялися у мене тут за весь цей час швидкоплинні романи? Не буду лукавити – так, я жива людина. Та й чоловік, думаю, святим не був всі ці роки. Але ми зберегли родину і навіть теплі почуття одне до одного, ніхто мені не став ріднішим за мого Тимофія, тому я мріяла про старість саме з ним. Та й він також, принаймні ми завжди ми з ним про це говорили.

Тому я не тільки допомагала грошима рідним в Україні, а й робила для себе деякі збереження, щоб втілити свою заповітну мрію. І мені це вдалося! три роки тому я придбала на узбережжі маленький будиночок. Охайний, з садочком і альтанкою, дійсно зовсім маленьким. Але скільки там на двох треба?

Мені ще два роки до підвищеної пенсії тут доробити треба, але я кілька тижнів тому приїхала в Україну, аби вже забрати до себе у придбаний мною будиночок біля моря чоловіка. Ми далеко не юні, і треба вже бути разом, якщо взагалі бути – так вважала я.

Але все пішло не так, як я планувала. Мій постарілий чоловік категорично відмовився переїздити до мене в Італію. Я запитала, може в нього хто є, але Тимофій відповів, що ні, іншої жінки він не має. Просто цей старий дід, на якого перетворився мій чоловік, нічого крім своєї дачі й онуків бачити не хоче.

Тимофій справді дуже любить онуків, допомагає з ними дітям і нянчиться, але внуки вже не немовлята давно і наші би діти з ними цілком впоралися самостійно. Але він не уявляє свого життя далек овід них, нас двох йому не достатньо.

Я ж не бачу себе в Україні. Я люблю свою батьківщину, але за багато років звикла до іншого життя, клімату, побутових умов, рівня харчування, екології, моря. І що ж тепер робити? Чоловік хоче, щоб  я допрацювала й повернулася назовсім, але мені навіть лячно уявити свою старість вдома на дачі біля грядок.

Як бути? Який вибір зробити? Обрати рідну країну і родину, але не факт, що бути щасливою? Чи лишатися в будиночку своєї мрії біля італійського моря, але самій?

Поки що ясно одне – у мене ще два роки праці попереду, а там життя, я сподіваюся, покаже і само підкаже, як буде вірно.

You cannot copy content of this page