Коли Валентині Іванівні сало гірше, Роман придумав, на його думку, геніальну ідею. – Оскільки ти заробляєш на своїй посаді кухаркою копійки, працювати і залишатися у Львові буду я, а ти збирайся, і їдь до мами в село, їй допомога потрібна, більше нікому. – Але чому я? Не буду приховувати, свекруху я недолюблюю, як і вона мене. Всі вихідні, скільки я себе пам’ятаю в шлюбі, ми в неї. Ні відпочинку, ні спокою. – Для чого тобі море? У мами в селі ж краще!
Зі своїм чоловіком я прожила 3 роки і добре, що у нас немає з ним дітей, а то довелося б зараз взагалі нелегко. Це другий шлюб і для мене і для нього, ми ровесники – нам по 44 роки. Спочатку мені подобалося, що Роман з повагою ставиться до своєї матері. Мені здавалося, що раз він поважає свою матір, значить і чоловіком буде хорошим. Але чим довше я з ним жила, тим більше розуміла – Роман просто мамин синочок.
З найперших днів нашого спільного життя, ми їздили кожні вихідні до Валентини Іванівни в село – то копати, то полоти, то будуватися. Справи були завжди. Вона завжди говорила: “Вам все дістанеться, для себе робите”. Коли я намагалася заперечити, що будинок в селі нам не потрібен, ображалася і висловлювала Роману, що я невдячна.
Чоловік же з завзяттям приймався за будь-яку роботу. Іноді я просила його залишитися на вихідні вдома, побути удвох. На що від постійно відповідає: “Та ти що? Мама нас чекає. Ми не можемо її підвести”.
Деякі працівники чекають п’ятницю, вона асоціюється у них з відпочинком, з приємним проведенням часу. А я її просто терпіти не можу, бо знаю, завтра ми станемо зранку і поїдемо до свекрухи. Один раз навіть було так, що я захворіла, намагалася сказати Роману, що не поїду до мами, хотіла відпочити і вилежатися дома. Але він все одно змусив їхати: “У мами і відлежишся. Там природа, повітря чисте”.
Скриплячи серцем, я поїхала. Але лежати мені там, звичайно, не довелося. У підсумку, провела потім на лікарняному тиждень.
Два місяці тому свекруха сильно захворіла, ситуація зі здоров’ям погана, як вирішиться все ще невідомо. І моєму чоловікові прийшла в голову “відмінна” ідея, щоб я звільнилася роботи і поїхала до його мами допомогти. Він каже, що це тільки на час, що вона видужає, і необхідність там жити відпаде, просто потрібно підтримати людину у важкий період.
Роман тисне на жалість – типу, “це ж мама, у неї нікого немає більше, крім нас. Це мій обов’язок – допомогти їй”. Я йому кажу: “так їдь сам і допомагай, раз так треба”. Але він виправдовується тим, що в місті добре заробляє на відміну від мене.
У мене дійсно мала зарплата, працюю кухарем в їдальні. А він зможе нас всіх добре забезпечити, і на вихідні буде приїжджати. Чесно кажучи, я в недорозумінні. Відразу я навіть не сприймала його слова всерйоз, але він не жартує. З одного боку, я розумію, що у Валентини Іванівни серйозні проблеми зі здоров’ям і їй дійсно потрібна допомога. Але чому так виходить, що допомогти повинна саме я?
Скажу чесно, мені не подобається свекруха, вона мене просто виводить з себе, я не хочу з нею спілкуватися і, тим більше, жити з нею. Варіант перевезти свекруху в місто не обговорюється, тому що вона не хоче жити в міській квартирі і не готова залишити свій будинок і господарство.
Але що мені робити в цій ситуації? Думаю, що якщо я відмовлюся доглядати за свекрухою, то життя у мене з чоловіком не вийде далі. Але ж ми непогано жили. Та й які у мене шанси заново влаштувати особисте життя на п’ятому десятку? Так і залишуся одна, дітей не маю.
Боюсь подумати, що буде далі…
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
