Коли Василь запропонував мені руку і серце – я погодилась. Дідусь нам дав своє благословіння, але мама так і не хотіла приїжджати, хоча я вислала їй запрошення. Образа з дитинства сильно осіла в її серці. Вже перед самим торжеством ми з тіткою наводили красу, як в двері скромно постукали. Я з трепетом на душі побігла відчиняти, я так надіялась, що це мама
– Мамо, що за лист ти все ховаєш?
– Так, це з села, від діда, – махнула вона рукою і взялася за приготування вечері.
– А що у нас є дід? Ти говорила по твоїй лінії нікого вже не залишилося
Мама на мить припинила різати цибулю, а потім продовжила з подвоєною швидкістю.
– Ну є… і що? Багато років тому я поїхала з дому, значить тоді не потрібна була, а зараз повинна все кинути і помчати йому на допомогу. Вона заплакала, а я не знала що сказати. У нашій родині було не прийнято говорити про її рідню, я лише знала, що мама приїхала в місто відразу ж після школи, працювала, вчилася, жила в гуртожитку, потім з’явилася на світ я, а батько нас залишив ще до мого народження.
Мама тримала образу на своїх родичів. А мені і запитати навіть було ні в кого, що ж сталося тоді, багато років тому.
Увечері, коли мама заснула, я забрала тихенько лист з її кімнати і прочитала, почерк був гарний, місткий, явно не належить старій, хворій людині. Писали, що дідусь зовсім зліг, йому необхідний хороший догляд та дорогі ліки. Просили по можливості маму забути колишні образи і свою гордість, адже йшлося про життя людини.
Підписане було. Я глянула на адресу. Це село було зовсім недалеко від нашого міста, у подруги була дача в декількох кілометрах від нього. По шкірі пробіг холодок… я часто їздила до неї в гості, а поруч жив дідусь, ну як же так, чому мама так поступила з нами…
На наступний день я як завжди з ранку зібралася в університет, тільки захопила з собою ще гроші та сумку зі змінними речами і відправилася на автовокзал.
Вийшовши з автобуса я вдихнула чисте, прозоре, як сльоза сільське повітря, йти довелося недовго, старий похилений будиночок стояв за кілька метрів від зупинки. Відкривши хвіртку я увійшла у двір.
– Ви до кого? – почула я чийсь то голос, дивлюся прямо під яблунею розташувалася жінка років сорока, перебираючи свіжозібрані гриби.
– Я до Йосипа Петровича, це мій дідусь.
– А, значить Комарських дочка, – посміхнулася вона – ну привіт! Проходь в будинок, я чай поставлю, дід заснув після обіду. Трохи полегшало йому.
У будиночку було затишно і пахло випічкою. Поки жінка поралася біля плити, я змогла трохи її розглянути. Вражаюче, як вона була схожа на маму, той же погляд розріз очей очей, чорне, як саджа, волосся, навіть у мові була схожа інтонація. З жінки я перевела очі на портрет на стіні, це була стара вицвіла фотографія, де були зображені усміхнені чоловік і жінка з двома маленькими дівчатками дуже схожими один на одного.
Вловивши мій погляд жінка сказала:
– Це ми з твоєю мамою і наші батьки.
– Дуже приємно. Чому я про вас жодного разу не чула. Мама наполегливо твердила, що у нас немає ніякої рідні.
Вона зітхнула, сіла за стіл, і почала розливати чай по горнятках.
– В образі твоя мати на нас. Я народилася слабкою, часто хворіла, наша мама не вилазила зі мною з лікарень, батько ясна річ працював і вдень і вночі, щоб прогодувати нас, і оплатити лікування. Твоя мати жила спочатку з бабусею, а потім частенько тато залишав її у сусідки. Природно практично всю батьківську увагу приділяли мені. З дитинства вона зрозуміла для себе, що її ніхто не любить і нікому вона не потрібна, навіть коли все ніби як і налагодилося. Отримавши атестат, Марія поїхала в місто, більше ми її не бачили…
Вона зітхнула і додала.
– Ти пий чай, голодна з дороги напевно, зараз мої набіжать все зметуть. Двоє діток у мене – Оксанка і Максимко, одна піднімаю, давно вже питали чи є у нас хто з рідні, ось вже зрадіють…
Того вечора я познайомилася з дідусем і двоюрідними братом з сестрою. Мені були всі дуже раді, а я нарешті то зрозуміла, що це таке коли говорять про велику і дружну сім’ю, яка зібралася за одним столом. Я пробула в гостях ще кілька днів, купила всі необхідні ліки.
Кілька разів дзвонила мама і просила негайно їхати додому, але я не могла залишити діда, а тітка фізично не встигала працювати і дивитися за батьком.
– Ось злетиш з бюджету, хто буде твою освіту оплачувати? – говорила в слухавку мама – я для тебе все зробила, ночами не спала, виховувала, а де ти зараз? З людьми, які і пальцем не поворухнули, щоб щось для нас зробити.
– Мам, ти про що? Ти ж навіть адрес свій не повідомила тоді, п’ятнадцять років тому… чужі, рідні… Він в першу чергу мій дід. А вже події минулої давнини пора б і забути… Йому догляд потрібен, турбота. Раз ти не їдеш, з ним буду я. До речі у тебе прекрасна сестра і племінники. Даремно ти так, мам…
Вона кидала слухавку, злилася, набирала знову, але наші розмови ні до чого не приводили.
Через тиждень я повернулася в місто, треба було продовжувати навчання, у мене йшов випускний курс, а серце моє було на місці.
Гроші, які вдавалося заробити розклеюванням оголошень і кількома годинами репетиторства в тиждень я відправляла в село. Але це звичайно були копійки…
Відносини з мамою нагадували натягнуті струни, якось вона навіть примудрилася заховати мій гаманець, щоб я залишилася в місті на святкові вихідні, замість поїздки в село.
Так пролетів рік, в турботах і постійних виясненнях ситуацій.
Отримавши на руки диплом я тут же зібрала речі, і поїхала.
У селі тітка зробила все для того, щоб мене взяли на роботу в школі, життя пішло своєю чергою. Дідусь вже вставав на ноги і робив невеликі прогулянки по саду, він був мені дуже радий. Але очі залишалися сумними, він чекав дочку – Марійку…
Вересень наповнив моє життя приємними клопотами, мені дали першокласників, я їх так полюбила, що кожен день бігла на роботу немов на свято. А тут краєм ока стала помічати, що мені симпатизує наш учитель історії, теж недавній випускник міського вузу, і що його теж в село то занесло, думалося мені, звичайно, всі в місто рвуться. А тут…
– Андріанко, ти б приглянулась до Василя, – шепотіла бувало тітка – хлопець хороший, руки з того місця ростуть, он будинок який збудував. А то що в місті не залишився, так бабка у нього тут, одна однісінька, сам він сирота, ось і живуть.
Незабаром Василь запросив мене на побачення, так і закрутився наш роман. Він став приходити в наш будинок, дідусь схвалив мій вибір, а коли Василь зробив мені пропозицію – благословив нас.
Весілля було призначено на кінець квітня, я заздалегідь повідомила мамі про це листом. Відповіді не було, мені було дуже прикро, що в такий важливий день її не буде зі мною поруч…
Напередодні дня одруження, коли ми з тіткою і двома моїми подругами клопоталися на кухні, готуючись до майбутнього торжества, в двері тихо постукали…
Я кинулася відкривати. На порозі стояла мама. Побачивши мене, вона заплакала.
– Я… я зовсім ненадовго, ось привітати тебе приїхала…
Я запросила її увійти, але вона не наважувалася зробити й кроку. Тут з кухні прибігла тітка, почувши наші голоси вийшов дідусь.
Він обійняв дочку, вони ще довго стояли витираючи один одному сльози. Дідусь щось говорив мамі напівпошепки, а вона плакала…
Ось уже багато років я живу в селі, у мене велика і дружна сім’я, підростають діти, я як і раніше веду уроки в початкових класах, а найголовніше нарешті то я знайшла рідних людей, яких колись мати вважала чужими. Мама нікуди не поїхала, нарешті то вона помирилася з батьком і сестрою, а то, що було в минулому, нехай там і залишається…
Миру вам та добра, дорогі мої!
Передрук без посилання на ibilingua – заборонений!
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
