Коли вперше до нас в Київ навідалась сваха, то, як і невістка, з претензіями говорила, що це соромно, що діти платять за оренду, а бабка, моя мама, живе, як королева в двокімнатній квартирі. Ох, я тоді за своїм язиком не сильно стежила. Поїхала сваха до себе, як “не вмита”, “закотивши очі”. Теж мені, радники найшлися!
– Ой дитинко, щось я здаюся. Старію, чи що?, – каже мені мати, коли я їй зателефонувала і запитала про її справи, – гарячка, з носа біжить, кашель звідкись взявся. Але до терапевта я не записувалася. Чаї з лимоном та малиною п’ю. Пройде.
Мені на даний час 50 років, матері 71. І недуги підхоплює вона часто, хоча мама бережеться. Часто гуляє в парку, дихає свіжим повітрям. Вона хоч і в такому віці, але ще доволі рухлива в мене.
Взагалі мати бадьориться, навіть дуже активна бабуся. Намагається не сумувати. Раніше мама рідше хворіла, а зараз частіше. І вся справа у онучці, якій нещодавно виповнилося п’ять рочків. Софійка з трьох років відвідує садок, правда, дуже рідко. Більшість часу хворіє, багато разів моїй невістці доводиться брати лікарняний, начальство не схвалює цього, потрібно на когось залишати дитину. А батьки сплачують іпотеку.
Син вирішив одружитися рано — у 22 роки. Я не тішилася з цього, невістка такого ж віку. І я від Лілі, як невістки, не дуже в захваті. Хтось скаже, що я зла свекруха, але відразу ж наголошу, що справа не в моїй сильній любові до сина, а в характері Лілі. Вона ще до весілля при кожній можливості натякала:
– Так, бабуся у вас уже літня, їй потрібен догляд, хоча вона і добре виглядає.
Ліля кожного разу натякала мені на те, що мені слід було б перевезти свою маму до себе. Хоча ні мамі, ні мені цього не потрібно. Я жінка повна сил і енергії, не хочу старіти. Я два роки тому вийшла вдруге заміж, матері подобається жити одній, вона справляється, їсти собі приготує, в квартирі прибере, інтернет навіть освоїла. У неї своє життя, а в нас своє. Що може бути краще?
– Поки я ще ходжу, житиму сама. А там уже будемо бачити.
Ліля, моя невістка, родом не з Києва. Сюди вона приїхала на навчання, де і познайомилася з моїм сином. Всі її родичі живуть далеко. Коли мої свати приїхали вперше у гості, дивувалися:
– Молода сім’я орендує житло, а бабуся сама у квартирі? Може, вони жили б разом, допомогли б по дому, приглянули за нею.
Але наша бабуся навідріз відмовилася від подібної перспективи, тому що їй подобається самотнє життя, вона не звикла до шуму-гаму. А молодь, я вважаю, повинна жити окремо. Нехай самі себе житлом забезпечують. Свасі відповідь подібна не сподобалася, закотила очі і поїхала до себе.
Коли у сина народилася дитина, бабуся задумалася, і вирішила додати онуку на іпотеку, до правнучки часто навідується. Дарує їй іграшки, в’яже комбінезончики, невістка та син її не цураються, зустрічають привітно. Мати навіть мене дорікає в черствості. Так і є, я не розчиняюся в малечі. Я виховала одну дитину. З мене хватить. Особливої ніжності до дітей не відчуваю. Така я і нічого вдіяти з цим не можу.
Десь після рочку півтори син та невістка стали залишати дитину на бабусю. Самі гуляли, розважалися, відпочивали. Хоча я цього не схвалювала – мати ж літня. Куди їй давати собі раду з такою крихтою.
– То хто допоможе, якщо не я? – каже мати мені у відповідь. – Я щаслива проводити час із правнучкою. Вона дуже схожа на мого синочка.
Скільки я не намагалася тиснути на совість синові та невістці, нічого не допомагає. Я пояснюю їм, що відколи їх дитина стала ходити в садок, вона постійно хворіє. Невже складно знайти собі таку роботу (це я про невістку), де терпітимуть лікарняні?
Але ж їм потрібно виплачувати іпотеку, у них виправдання. Їм начхати, що після кожної болячки їхньої доньки, коли бабуся сидить із правнучкою, вона сама потім погано почувається. Причому у більш серйозній формі. Що мені з ними робити — не розумію. Я сама брати на себе обов’язки з виховання онучки не можу, мені є чим зайнятися.
Вони думали ж головою, коли брали іпотеку, виходили на роботу? Ось нехай тепер викручуються. Нема чого перекладати свої обов’язки на літню людину. А бабусі шкода молодь. Вони користуються її добротою, більше мені нічого сказати…
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
