fbpx
життєві історії
Коли я 13 років тому виходила заміж, я чесно сказала чоловіку і його батькам, що працювати не планую, моє призначення – бути мамою, народжувати дітей, оце моє. Але я вивчила дві мови і заробляю. Та свекруха, яка переїхала з Харківщини до нас, дивиться косо на мій п’ятий животик, хочу вказати їй на двері

Ми з чоловіком Тарасом обоє з Харківщини, але познайомилися у Києві, в якому обидвоє навчалися.

Почали зустрічатися, зрозуміли, що у нас справжні почуття, і коли вже довчалися, то з’їхалися жити на орендовану квартиру.

Я закінчила факультет іноземних мов, але в принципі працювати не хотіла й не збиралася.

Я одна в родині, у мене немає ні братів, ні сестер і я завжди тужливо спостерігала за знайомими багатодітними родинами. Як же мені теж хотілося мати, з ким вдома гратися, обійматися, ділитися секретами.

Звичайно, подружки у мене були, але ж це зовсім не те, що мати рідну людину, брата чи сестру. Але моя мама по здоров’ю не могла народити вдруге, і мені довелося з цим змиритися.

Тому ще тоді, в дитинстві, я для себе вирішила, що коли стану дорослою і зустріну свою долю – у нас з чоловіком буде багато діток і велика дружна сім’я.

Коли я виросла, своїй дитячій мрії вирішила не зраджувати. І мені пощастило, я зустріла Тараса, який повністю мене підтримав.

Коли я 13 років тому виходила заміж за коханого, я чесно сказала чоловіку і його батькам, що працювати не планую, моє призначення – бути мамою, народжувати дітей, оце моє.

Вони тоді знизили плечима, мовляв, ваше життя, живіть його, як хочете.

На допомогу батьків з обох сторін нам розраховувати не доводилося: ми в Києві, вони – у Харківські області. Справляємося самі.

Через кілька років нашого спільного з Тарасом життя мої батьки взагалі виїхали на постійне проживання в Голландію, де живе татів брат.

А у нас з Тарасом за півтора року після весілля почали народжуватися дітки. Первістком став синочок Михайло, потім народилися одна за одною Катруся і Василинка, а чотири роки тому – Дмитрик.

За цей час Тарас з другом відкрили невеликий бізнес, до того ж вже після четвертої дитини ми нарешті переїхали у власну велику квартиру в гарному районі столиці.

І ще хочу сказати, що попри моє небажання працювати, я все одно заробляю.

В декретах я ще краще, ніж за роки навчання, вивчила дві мови – англійську й іспанську, бо ми багато їздили подорожувати до вторгнення в Україну рф, і досить пристойно заробляю навіть зараз різними перекладами.

Ми нікуди не виїжджали, хоча мої батьки й кликали. Але я не готова розділяти нашу родину, ми вирішили всі труднощі долати разом в Україні.

Кілька місяців тому до нас на зиму з Харківщини переїхала мама Тараса, моя свекруха Антоніна Павлівна. Два роки тому вона овдовіла, а самій зараз складно в сьогоднішніх реаліях.

Ми самі запросили до нас свекруху, аже умови в її містечку дуже не прості, набагато складніші, ніж навіть у нас в Києві.

Ми виділили Антоніні Павлівні окрему спальню, переселивши меншого до себе, і ось вже третій місяць живемо разом під одним дахом з мамою Тараса.

І все б воно нічого, але десь тиждень тому свекруха помітила мій округлий уп’яте животик. Так, ми з Тарасом знову чекаємо на поповнення!

Але тут почалося. Спочатку – просто осудливі погляди. Потім мама чоловіка не витримала і висловила все, що вона думає про нас, про мене зокрема й про нашу багатодітність.

Мовляв, я осідлала її сина й нічого не роблю, а він все на собі тягне. (Якби мій Тарас не хотів більше діток, я б про це знала, а так це наше спільне бажання.)

І взагалі ми думаємо лиш про себе і свої інстинкти, а не про дітей, яких приводимо в такий складний і повний зла світ тільки їм самим на випробування.

Крім того, мама чоловіка відкрито заявила, що планувала вже жити з нами, квартиру свою на Харківщині хоч за щось продати і дати нам частину грошей.

Але тепер ці її амбітні плани рухнули, адже нам треба буде скорого більше місця. Тож любій мамі чоловіка доведеться весною повертатися додому.

Кожен день я тепер, поки Тарас на роботі, слухаю її докори й споглядаю осудливе хитання головою.

Тарас просить мене потерпіти до весни, але у мене вже закінчується терпець, щиро кажучи, чому я маю це терпіти?

Я б така вказати свекрусі на двері вже зараз, адже допомоги від неї ніякої, любов’ю й увагою до онуків вона теж не палає.

Цілий день мама чоловіка любить вештатися Києвом, зустрічатися зі знайомими, театр чи кафе відвідати, а увечері повернутися, повечеряти тим, що я наготувала, і зачинитися у себе в кімнаті з планшетом.

Вона отримує пенсію, могла б орендувати якусь однушку, а ми б по мірі можливостей допомагали.

Але чоловік простить все таки почекати до весни, не псувати з його мамою остаточно стосунки, адже у неї більше нікого немає.

Я навіть не знаю, я ж теж не залізна, на скільки мене вистачить? Як мені бути? Що порадите у цій ситуації?

Автор – Олена К., м. Київ

You cannot copy content of this page