Коли я дізналась про спадщину від тітки Стефи, не минуло й пів години – і подзвонив Денис. Говорив не про мене, а про квартиру. Ще за годину прийшла Оленка з домашніми пиріжками, яких не було п’ять років. Обоє з’явились миттєво, як тільки запахло грішми. Без сорому, без затримки. З подарунками й радісним: “Мамо, ми так за тобою скучили!” Тоді я й зрозуміла: вони не повернулись — вони повернулись по своє. Але цікаво, як швидко зникнуть, якщо зрозуміють, що не отримають нічого.
Коли Оленка з Максимом перестали дзвонити навіть на мій день народження, я нарешті визнала очевидне: мене більше не потребують. Я стала зручною фоновою фігурою – колись бабусею, колись матір’ю, а тепер просто чорно-білим обличчям у рамці. А потім мені прийшов лист.
Запечатаний, із гербовою печаткою. Із нього я дізналась, що не стало моєї хресної, якій я колись писала щороку на Різдво. І лишила мені усе. Квартиру в центрі міста, ділянку під сад і ощадний рахунок. Я не плакала. Я сиділа й думала: що тепер робити з цим несподіваним добром – і з тими, хто знову “випадково” згадав, де я живу?
Денис приїхав через два дні. Не просто подзвонив чи написав. Сказав, що випадково був поблизу. З шаром та тортиком. Я не ставила стіл. Ставити було б брехню на скатертину.
Він ворушився по кухні, сміявся, поради давав, що з цими грошима робити. Я мовчала. Це мовчання звучало грушніше за його монологи.
Оленка з’явилась за кілька днів. Тепер в неї найкращі кольори, пиріжки і “ой, як ти схудла!”. Ніби тому, що торішньої осені вона ставила мені у різкі нотатки, що не може забрати внучку, бо її нігті не висохли.
За два тижні я була в центрі всіх подій. Вони дзвонили, писали, питали, чи я добре виспалась. Оленка принесла мені електропростинь і фільтр для води. Денис замовив доставку дорогого чаю, бо “ти ж завжди його любила”. Але я вже відчувала, що це не любов. Це прорахунок.
Одного ранку я знайшла на тумбочці біля ліжка записку: “Подумай, кому справді варто залишити все це. Твої діти поруч”. Я не знаю, хто її залишив. Але знаю, чому вона там з’явилася.
Я вирішила влаштувати експеримент. Не сказала нікому, що маю намір переписати спадщину. Запросила їх обох в один день. Ми сіли за стіл, я приготувала борщ. Справжній, домашній, з кісточкою. Такий, як варила бабця Орися.
– Я думала, що добре було б поділити все ще за життя, – сказала я, розливаючи чай. – Але не грошима, а правдою. Хочу знати, хто ви тепер, без спадку.
– Мамо, ти що, серйозно? – Денис ледь не вдавився грінкою. – Ми ж тобі допомагаємо!
– Тоді давайте домовимось так. Протягом місяця ніяких розмов про гроші. Жодних натяків. Просто побудьте зі мною. Побачимо, що з цього вийде.
Вони погодились. Обоє усміхались. Але усмішки ті були сухі, як хліб без супу.
Перші дні були дивними. Вони справді приходили, говорили зі мною про книжки, кіно, город. Але потім Оленка почала випадати. Телефонувала, що зайнята. Денис приїхав якось сам, приніс нові каталоги меблів.
– Якщо ти думаєш робити ремонт у спадковій квартирі, то я б радив таку кухню, з острівцем, – сказав, поклавши фото переді мною.
Я мовчала. У голові вже складався план.
Коли місяць завершився, я запросила їх знову. Без пафосу, просто вечеря. Картопля з печінкою, салат із буряка.
– Я вирішила, – сказала я, витягуючи з шухляди конверт. – Я лишаю все тому, хто не питав.
– Що? – вигукнула Оленка. – Це нечесно! Ми ж старалися!
– Але не для мене. Ви старалися для себе. І ти, Денисе, і ти, Олено. Мені потрібна не присутність тіла. Мені потрібна душа поруч. А її я не відчула.
Обоє мовчали. Потім Денис встав, узяв куртку.
– Знаєш, мамо, роби як знаєш. Але ти втратиш не тільки нас, а й повагу.
– А ви колись її мали? – тихо відповіла я.
Наступного дня я поїхала в інтернат для людей похилого віку. Привезла продукти, закупила нову білизну для кількох бабусь. Потім відвідала хоспіс, де колись лежала тітка Стефа. Я бачила, як їм потрібна турбота. Справжня. Без розрахунків.
Я все оформила офіційно. Без драми. Частину грошей я перевела до благодійного фонду, частину лишила собі – на ремонт, на подорож, на нове життя.
Діти більше не дзвонили. Я теж не дзвонила. Спершу було боляче. А потім – легше.
Я не “віддала”. Я просто зробила вибір. Іноді найважчий вибір – це не між добром і злом, а між правдою і зручністю. Я вибрала правду.
А тепер запитання до вас, хто читає це: чи завжди кровна рідня – це справжня сім’я? Чи ви би змогли так само вчинити на моєму місці?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
