Коли я дізналася, що чекаю дитину, мені здавалося, що світ навколо засвітився тисячею сонць. А потім я почула фразу від свекрухи, яка прибрала мене з цього блаженного стану в реальність швидше, ніж можна собі уявити. Вона заявила: “Тепер ти нарешті сядеш вдома, як порядна жінка, а не бігатимеш на свою роботу”. А я працювала вчителькою в ліцеї, любила свою справу більше за солодку вату на ярмарку. Василь, мій чоловік, тоді лише знизав плечима, мовляв, не бери до голови. Але я вже знала: попереду бійка не на життя, а на кар’єру.
– Аліно, я купила тобі спеціальні в’язані пінеточки, – гордо заявила Марія Іванівна, моя свекруха, переступаючи поріг нашої квартири без дзвінка, бо “я ж своя”.
– Дякую, але я й сама щось придумаю, – м’яко відповіла я, ховаючи сумку з методичками під стіл.
Василь мовчки відкоркував мінералку і зробив вигляд, що його тут нема.
Марія Іванівна поставила пінетки на тумбочку так урочисто, наче вручала мені орден “Материнської покори”.
– Робота роботою, а ти подумай, дитині потрібна мати вдома, – додала вона, підкресливши кожне слово так, ніби складала заклинання.
– Я думала працювати хоча б кілька годин на тиждень, – обережно сказала я, бо знала, що якщо одразу піти напролом, свекруха включить важку артилерію.
– Та де ти там будеш працювати! Василь забезпечить! А тобі пора стати справжньою господинею! – її очі світилися натхненням, як в іконописця на великдень.
Василь нервово потер чоло. Я побачила, що дискусія ризикує перейти в гарячу фазу, тому дипломатично промовчала. На той момент.
Моє прагнення залишатися активною після пологів виглядало в очах свекрухи як прояв небаченої розпусти. В її уяві порядна жінка в’язала шкарпетки, варила борщі і з ніжністю прасувала чоловікові сорочки. І то з молитвою. А я? Я ж мріяла вести заняття, організовувати заходи, бачити учнівське світло в очах.
Після народження нашої Софійки все тільки загострилося.
– Як це ти шукаєш няню? – вигукнула Марія Іванівна, дізнавшись, що я подала оголошення.
– Бо я планую з вересня виходити працювати, – відповіла я просто.
– Василь! Скажи їй щось! Вона розіб’є сім’ю! – зойкнула свекруха.
Василь, бідолаха, на мить заціпенів. А потім тихо пробурмотів:
– Може, й справді краще поки побути вдома?
Той самий Василь, який колись захоплювався моїми лекціями, моїм вогнем у роботі, тепер стояв на боці свекрухи. Виявилось, що чоловіки часом легко забувають, кого полюбили.
Тоді я вирішила. Ніяких сварок. Ніяких пояснень. Я просто зроблю, як потрібно мені. Спокійно й твердо. Як учитель перед складним класом.
Я знайшла чудову няню, жінку на пенсії з великим серцем і досвідом. І першого вересня вийшла на роботу. Пам’ятаю той день до найменших дрібниць: запах фарбованих парт, дитячі посмішки, відлуння першого дзвоника. Я знову дихала на повні груди.
А вдома чекала буря.
– То ти справді пішла на роботу? – голос свекрухи розрізав повітря.
– Так, – спокійно відповіла я.
– І що буде з Софійкою?
– Вона з нянею. Під наглядом. Нічого страшного.
– Це ганьба на весь рід! – не стрималась Марія Іванівна.
– Маріє Іванівно, – я нарешті зважилася дивитися їй просто у вічі, – щаслива мама виховає щасливу дитину. Нещасна мама, яка змушена жити чужим життям, зробить нещасливою і себе, і всіх навколо.
Василь мовчав довго. Занадто довго. І коли я вже подумала, що втратила не тільки підтримку, а й повагу чоловіка, він нарешті сказав:
– Аліно, пробач. Я не одразу зрозумів. Ти маєш залишатися собою. Ми виховуємо нашу донечку разом. І я пишаюсь тобою.
О, я мало не розплакалась. Та цього разу – від радості.
Тепер усе інакше. Василь щовечора допомагає з купанням Софійки, ми разом готуємо їжу, ділимося новинами з роботи. І я знаю, що нашій доньці пощастило мати батьків, які люблять її і один одного, не втрачаючи себе.
А свекруха? Вона поволі змирилася. Особливо після того, як побачила, що Софійка росте здоровою, веселою, щасливою дівчинкою. А я – щасливою мамою.
Іноді я думаю: а якби я тоді відмовилася від своєї мрії? Що б було зі мною, з нами? Чи варто було йти всупереч думці інших заради власного покликання?
А як ви вважаєте, любі читачі: чи повинна жінка жертвувати собою заради чужих уявлень про правильність? Чи варто стояти за свою мрію навіть тоді, коли весь світ кричить “Ні”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
