Коли я купив собі першу машину за власно зароблені гроші, мені здавалося, що весь світ зараз обійме мене за плечі й скаже: “Ти молодець, Артуре!” Але замість цього я отримав від мами крижаний душ прямо у дворі. Щойно я припаркувався біля її хвіртки, як вона, навіть не привітавшись, гаркнула з порога: – Що ти тут забув зі своїми понтами? Думаєш, купив корито, то вже пан? У мене в середині усе обірвалося, і я вперше в житті зрозумів: скільки б ти не біг за її визнанням, будеш завжди для неї хлопчиком у старих кедах і з брудними руками. Та тоді я ще не знав, що ця зустріч відкриє мені набагато страшнішу правду, ніж холодні слова
Я завжди знав, що з мамою в мене стосунки, м’яко кажучи, не як у серіалах, де всі обіймаються і разом смажать млинці. Але той день, коли вона на весь двір вигукувала на мене за те, що я приїхав на власній машині, ніби за мільйон баксів купленій, врізався в пам’ять, як той перший слід на коліні. – Мамо, я всього-на-всього хотів тебе побачити, подумав тоді я.
І от стояв я під старою акацією біля її двору, ще пахло свіжо покошеною травою, а вона – замість “Синку, як ти?” – зацідила мені в обличчя все те, що носила на серці останні двадцять п’ять років. І, знаєте, у мене ніби щось обірвалося всередині. І я зрозумів: ми завжди шукаємо любов у тих, хто її давати не вміє. Але чому?
Коли мені було сім, я чітко вловив правило нашого дому: похвали не буде. Навіть якби я пішки до Місяця злітав і назад повернувся з каменем у кишені – мама знайшла б, до чого причепитись.
– Що це ти таке приніс? – скривилася вона одного разу, коли я приніс грамоту зі школи. – Грамоти, грамоти… Справжні люди гроші заробляють, а не папірці тягнуть додому.
І це було у нас в традиціях: “заробити повагу”. А ще краще – не вимагати її взагалі.
Тому я ріс, стискаючись усередині, як та рослина, що вічно ховається від сонця. І навіть коли вступив до університету у Львові, мама сприйняла це як особисту образу:
– У місто попхався? – фиркнула вона. – Думаєш, там тебе хтось жде з розпростертими руками?
Я не відповів. Бо навчився: з мамою сперечатися – це як сідати грати в шахи з голубом. Він усе одно перекине фігури і буде ходити по дошці, наче переміг.
У Львові я познайомився з Настею. Вона була моїм світлом серед того всього туману. Весела, пряма, іноді така ж вперта, як і я. Ми обидва працювали вечорами в кав’ярні, де пахло свіжим хлібом і обсмаженою кавою, і будували плани на життя, як діти малюють замки на піску.
Одного вечора, коли ми сиділи на лавочці біля університету, Настя несподівано запитала:
– А ти коли востаннє бачив маму?
Я стиснув плечима.
– Мабуть, коли переїхав.
– Чому ти не хочеш з нею поговорити? – її голос був лагідний, але наполегливий.
– Бо розмовляти з нею – це як лити воду в сито. Тільки нерви собі псуєш.
Настя зітхнула.
– А раптом їй теж боляче?
Тоді я засміявся. Справді засміявся, бо уявив маму, яка сидить вдома і сумує за мною. Якби це було кіно, може б так і було. А в реальному житті… я знав: усе зовсім інакше.
Але Настя вміла капати на мозок краще, ніж навіть моя мама на найгірший день. Тому я, на зло собі, одного разу поїхав до рідного села.
Коли я вийшов із машини, мама вже стояла на порозі, склавши руки.
– А що це ти тут забув? – кинулося мені в лице перше “вітання”.
Я глянув на неї. Мама постаріла. Волосся посивіло, обличчя вкрите зморшками, як стара газета, але в очах – той самий холод.
– Просто хотів побачити тебе, – сказав я.
– Бачити мене… Та ти себе подивись! На кого став! Понти одні!
Я мовчки стояв, поки вона кричала. І щось у мені, здавалося, остаточно відключилося.
Наступного дня я поїхав до бабусі Оксани, маминої сестри. Вона завжди була на моєму боці. Старенька посадила мене за стіл і наливши чаю, тихо сказала:
– Слухай, Артурчику… Може, ти думаєш, що твоя мама просто така… Але вона і сама по життю як побите пташеня.
Я зиркнув на бабусю здивовано.
– Що ти маєш на увазі?
– Вона жила з твоїм батьком півтора року. Думала, що він її кохає. А він… – бабуся зітхнула. – Він лишив її, коли дізнався, що ти з’явишся на світ.
Я відчув, як серце стиснулося.
– Вона не могла дивитись на тебе без болю, – продовжила бабуся. – Бо бачила в тобі його. Й через те і… знаєш… замість любові була отрута.
Я довго мовчав, ковтаючи кожне слово, як гіркі пігулки.
Я не виправдовую маму. Не кажу, що було правильно ставити на мені хрест лише через її біль. Але, мабуть, уперше в житті я зрозумів: вона теж була зраненою. І її рана ніколи не загоїлася.
Повернувшись до Львова, я сів на кухні з Настею, притиснувши в руці її теплу долоню.
– Я поїду ще раз, – сказав я. – Спробую поговорити з нею.
Настя кивнула і тихо всміхнулась.
– Головне – без очікувань, Артурчику. І без образ.
І я справді не чекав нічого. Просто хотів сказати, що я є. І що я більше не тримаю зла.
А тепер хочу запитати вас, друзі. Чи завжди ми повинні шукати примирення з тими, хто завдав нам болю? Чи достатньо іноді просто відпустити і залишити їх у спокої, беручи з собою у дорогу лише свій власний мир?
Як думаєте?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
