Коли я нагадала чоловікові, що заплатила за машину 70% вартості, він відповів: — При чому тут гроші? Це справа честі! — І це “честь” після того, як його батьки “промили” йому мізки, перетворила наш спільний автомобіль на яблуко розбрату
Ми з чоловіком, Романом, та нашими двома доньками живемо за двадцять п’ять кілометрів від великого промислового міста. З добиранням на роботу, в садок та школу, загалом, проблем немає, але щоранку та ввечері, коли місто “гуде” від заторів, доводиться несолодко. Іноді доводиться витрачати по півтори години в один бік.
Я працюю менеджеркою в торговельній компанії, а Роман — інженером-конструктором. Наші графіки часто збігаються, але іноді комусь одному потрібно виїхати раніше або затриматися.
Донедавна ми користувалися громадським транспортом. Це було фінансово економно, але забирало багато часу та нервів. Особливо взимку, коли треба було чекати на зупинці.
Якось моя колега розповіла, що її двоюрідний брат продає своє авто. Це була не нова, але дуже доглянута сімейна модель, випущена п’ять років тому. Вона мала невеликий пробіг, всього шістдесят тисяч кілометрів, а власник дбайливо ставився до неї. І головне — ціна була вельми привабливою, майже на третину нижчою від ринкової вартості.
Я одразу загорілася цією ідеєю і почала вмовляти Романа. У нас обох були водійські посвідчення, отримані ще до нашого знайомства, але я після автошколи майже не їздила — навички мої були на нулі. Роман час від часу керував службовими автівками, коли їздив у відрядження, тому для нього це було простіше.
Роман довго сумнівався.
— Любо, це ж великі витрати. Страхування, обслуговування, пальне… Ми потягнемо? — запитував він.
— Потягнемо, Романе! Порахуй, скільки ми витрачаємо на громадський транспорт і таксі щомісяця. А головне — скільки часу ми втрачаємо в дорозі! Ми будемо встигати більше часу провести з дівчатками.
Я вперто наполягала, наводила аргументи про економію часу та наш комфорт. Зрештою, після кількох тижнів обговорень, ми поїхали дивитися машину. Вона нам обом сподобалася, і вже за тиждень ми оформили всі документи. Ми стали власниками гарної та просторої машини синього кольору.
Можна сказати, що ми обоє вклали кошти, а якщо говорити точніше, то основну частину грошей дала я, оскільки мені допомогли мої батьки. Вони раділи, що ми вирішили покращити своє життя.
Перше, що я зробила — домовилася з приватним інструктором. Я хотіла відновити свої навички та почуватися впевнено на дорозі. Він виявився дуже терплячим та досвідченим. Ми виїжджали щовечора, тренувалися на міських вулицях та на заміських трасах. Після кількох занять він похвалив мене за швидке навчання та хорошу реакцію.
— Любо, ви готові! — сказав він мені після десятого уроку. — Можете сміливо виїжджати самостійно. Головне — вірте в себе.
І я повірила. Мені справді подобалося сидіти за кермом. Я відчувала себе впевнено і незалежно. Ми вирішили, що їздитимемо по черзі, залежно від графіка. Іноді Роман відвозив мене, іноді я сідала сама, а іноді ми їхали разом, коли треба було забрати дітей. Це було таке полегшення! Наше життя стало значно простішим і комфортнішим. Ми стали менше втомлюватися в дорозі.
Словом, усе було добре і гармонійно, поки до нас на тиждень не приїхали батьки Романа, Леся та Кирило. Вони живуть далеко, у маленькому містечку за тисячу кілометрів, тому бачимося ми нечасто — раз на рік або на великі свята. У нас завжди були теплі стосунки, вони мене поважали, але цього разу щось пішло не так. Вони приїхали у вівторок, а вже в п’ятницю стався той неприємний інцидент.
Увечері, після робочого дня, ми сиділи на кухні, пили чай і Роман, гордий, розповідав, як ми вдало придбали машину.
— Тепер ми такі незалежні! Це так зручно, особливо з дітьми, — захоплено розповідала я, показуючи фотографії в телефоні.
— А хто водить? — запитав Кирило, Романів батько.
— По черзі, — відповіла я. — Але частіше я, бо мені простіше заїхати в садок та по магазинах.
Кирило нахмурився.
— Як ти дозволяєш, щоб Люба сідала за кермо “твоєї” машини? Я б не став так ризикувати! — наголосив свекор, дивлячись на Романа.
Спочатку я подумала, що він жартує. Кирило завжди був людиною з гумором, міг і пожартувати. Але по виразу його обличчя, яке стало серйозним та навіть трохи напруженим, я зрозуміла, що йому не до жартів. Він був щиро здивований і, здається, обурений.
— Та годі вам, тату. Вона чудово справляється! — спробував заступитися Роман. Він завжди був миролюбним і намагався уникати конфліктів.
Але тут “підключилася” і свекруха, Леся. Вона похитала головою, ніби шкодуючи мене.
— Ой, це не жіноча справа. Зовсім не жіноча. Я б ніколи за кермо не сіла. Це чоловіча робота — возити, ремонтувати. І тобі я не рекомендую цим займатися. Навіщо тобі зайвий клопіт?
— Так, Романе, поклади край цьому, — підтримав її Кирило. — Жінка має займатися іншими речами. Бережи її, не дозволяй їй перевтомлюватися.
І тут мене прорвало. Я відчула, як до скронь приливає гаряча хвиля обурення. Я не звикла мовчати, коли мова йде про мої принципи та нашу сімейну рівність. Я поставила чашку на стіл і подивилася їм прямо у вічі.
— По-перше, ця машина — наша спільна, сімейна. Не “Романова”, а наша! Ми сім’я, і все, що в нас є, належить нам обом. Я, до речі, внесла більшу частину коштів, завдяки допомозі моїх батьків. По-друге, де це написано, в якому “законі”, що чоловік кращий водій? Я пройшла інструктора, я добре воджу і почуваюся за кермом впевнено.
На кухні запала тиша. Свекри промовчали. Їхні обличчя виражали суміш здивування і, можливо, легкої образи. Мені було неприємно, що довелося говорити в такому тоні, але я не могла промовчати. Я думала, що на цьому все й закінчиться, і тема буде закрита. Але я помилилася. З цього моменту мого Романа ніби “підмінили”.
Батьки поїхали за кілька днів, але їхні слова, здається, “засіли” в голові мого чоловіка. Роман, який до їхнього приїзду спокійно віддавав мені ключі і хвалив мене за вміння, раптом перетворився на “контролера”. Він почав шукати приводи, щоб не дозволити мені сісти за кермо.
— Я сьогодні сам тебе завезу, — казав він щоранку. — Ти ж учора пізно повернулася, стомилася.
— Але ж мені треба потім дітей забирати. З машиною це простіше, — заперечувала я.
— Нічого, я встигну. Або візьмеш таксі, якщо вже дуже треба.
— Романе, мені треба проїхати всього кілометр до зупинки, щоб сісти в маршрутку, — благала я одного разу, коли він забрав ключі.
— Ні. Я не дозволю, щоб ти “пошкодила” “мою” машину, — відрізав він.
Ось це “мою” з його вуст я чула щоразу. І це “його” він точно перейняв від свого батька. До приїзду Кирила такі слова він ніколи не говорив. Він почав ставитися до автівки як до свого особистого, виключно чоловічого майна.
— Що ти сьогодні робила з “моєю” машиною? — якось запитав він, коли я приїхала з роботи. — Бачу, ти навіть килимки не витрусила. Це ж треба робити щодня!
— Та при чому тут килимки? — зірвалася я. — Я на роботі була, як і ти! Я приїхала, відразу за дітей, за вечерю. І взагалі, чому це мій обов’язок — мити чи чистити? Ти ж теж не мив її, поки я не наполягла на автомийці! Якби не моя ідея та мої батьки, які допомогли з грошима, ми б узагалі досі в маршрутках “бовталися”!
Роман лише мовчав, але його вигляд був злий і напружений. Він не хотів визнавати мою правоту. Я розуміла, що це не його особиста думка, а нав’язана “традиційна” ідея його батьків, але мене це страшенно пригнічувало і злило.
Одного вечора я вирішила поговорити з ним серйозно. Ми сиділи на дивані після того, як вклали дітей.
— Романе, — почала я м’яко. — Давай поговоримо про те, що відбувається. Я розумію, що слова твоїх батьків на тебе вплинули. Але ти ж знаєш, що я вмію водити. Я почуваюся впевнено. Ти сам мене хвалив. Чому ти раптом забороняєш мені користуватися машиною, в яку я вклала свої кошти?
— Я просто про тебе піклуюся, Любо. Ти так багато працюєш, а це — додаткове навантаження. Дорога небезпечна, а в заторах нерви тільки тріпаються, — виправдовувався він, але його вираз обличчя не відповідав словам.
— Піклуєшся? Ти піклуєшся про машину, а не про мій час чи мої нерви. Послухай, ти використовуєш її щодня, а я — два-три рази на тиждень, і то, щоб справи сімейні вирішити. Чому ти раптом став називати її “моєю”? Це наша машина! Це спільне придбання!
— Добре, добре, наша! Але я хочу, щоб вона була в порядку! Жінки менш уважні на дорозі. Статистика це підтверджує, — він подивився на мене винувато.
— Яка статистика? Ти що, жартуєш? Я воджу акуратніше за тебе, ти сам казав, що я не перевищую швидкість! Мені це образливо.
Я почуваюся, ніби мені не довіряють. Ніби я маленька дитина, якій не можна давати гратися “дорослими іграшками”. Це несправедливо. Ми партнери. У нас спільний бюджет, спільні діти. Чому авто раптом стало чоловічою “зоною”?
Він промовчав. Довго дивився в одну точку, потім зітхнув.
— Я зрозумів. Я подумаю. Просто мені не хочеться, щоб щось із нею сталося.
— А мені не хочеться, щоб наші стосунки стали напруженими через шматок металу! Якщо ми не зможемо домовитися, я почуватимуся дуже погано, знеціненою. І це вплине на все, Романе, на наш спільний побут і настрій. Я не хочу, щоб ця машина стала приводом для постійних образ та непорозумінь.
Я хочу вільно користуватися тим, що мені належить, і що робить наше життя кращим. Коли ти забираєш у мене ключі, ти забираєш у мене частину моєї свободи, яку я сама собі забезпечила. Я очікую від тебе підтримки та поваги, а не стереотипних “заборон”.
Він нахилився і поцілував мене в щоку. Він сказав, що більше не буде так робити. Він пообіцяв, що ми складемо графік користування, щоб було чесно для обох. Наступного ранку він вручив мені ключі, коли я збиралася везти дівчаток. Я відчула полегшення.
З того часу він справді став менше чинити опір моїм поїздкам, але часом його “звички” повертаються. Іноді він все ще уважно оглядає машину після мого повернення, ніби шукаючи подряпини, або може сказати:
— Ти могла б і помити її, все ж таки вона не тільки моя.
Або:
— Я не розумію, навіщо ти знову в ту “діру” їздила? Там же паркуватися важко.
Я знаю, що це ще не кінець нашої “битви” за рівноправність у володінні машиною. Його батьки, на жаль, заклали в ньому дуже міцний “фундамент” стереотипів, і мені потрібно багато терпіння, щоб його “розхитати”. Це не просто суперечка про водіння. Це боротьба за мою автономію і за рівноправність у нашому шлюбі.
Любі жінки, як ви реагуєте на такі “закиди” чоловіка? Як з цим боротися, якщо він не хоче слухати раціональні аргументи, а керується лише стереотипами?
