Коли я отримала у спадок квартиру від тітки, одразу втекла від матері. – Та ти без мене пропадеш, доню. Вертайся, поки не пізно!, – голосила вона. Та я стояла на своєму, ніби відчувала, що десь тут криється велика таємниця. І я таки її розкрила. Ці конверти зі старого серванту перевернули моє життя з ніг на голову.
Я не згадаю дня, коли б не відчувала себе винною. У селі провина обвиває жінок, наче хустки на плечі – за те, що голосно сміються, за те, що мовчать, за те, що самотні, за те, що без дітей, за те, що надто тихі чи надто гучні. А я винна була потроху у всьому.
Я, Мар’яна, тридцять два роки, все життя просиділа в тій халупі з матір’ю Ганною. Вона правила мною, як пан над робітниками, хоч ми й не мали панських титулів. “Жінка без чоловіка – то порожня гора”, – повторювала вона щодня, ніби молитву в церкві. Я вірила. Не сварилася, не бунтувала. Працювала в колгоспі, а ввечері варила борщ і слухала її плітки про сусідок. Мріяти? То для ледачих. Жити по-своєму? То гріх.
Але все змінилося, коли відійшла у засвіти тітка Олена. Сестра матері, старша на п’ять років. Мама її рне дуже любила і ніколи не ладила: “Ексцентрична, книжки читає замість псалмів, у церкву не ходить”. Я любила тітку. Вона приїздила раз на рік, привозила цукерки з міста, розповідала про театри й кафе. “Мар’яно, світ великий, не сиди в цій ямі”, – шепотіла вона, ховаючи в кишеню шоколадку. А мама відверталася: “Не пхай носа в наші справи”.
Через два тижні після прощання прийшов лист. Зареєстрований, з печаткою нотаріуса. Руки затремтіли, коли я розпечатала. Тітка лишила мені квартиру. Трикімнатну, в старому будинку з видом на річку. “Для Мар’яни, бо вона заслуговує на свободу”, – стояло в заповіті. Мама вирвала папір: “Що за маячня? Продай одразу! Ти ж не впораєшся сама”. Її очі палали, як у вовчиці, що відбирають цуценя.
Я не продала. Того ж вечора зібрала валізу. Стару, потерту, з бабусиними вишиванками. “Я їду”, – сказала тихо. Мама вигукнула: “Куди? До кого? Ти з глузду з’їхала?” Я не відповіла. Взяла квиток на автобус до міста, серце калатало, ніби барабан на весіллі. Дорога звивалася через поля, де колосся хилилося від вітру. Я дивилася у вікно й думала: “Це мій шанс. Нарешті”.
Квартира чекала на третьому поверсі. Двері скрипнули, наче в старому фільмі. Всередині – пил, запах лаванди й пилу. Меблі з радянських часів: сервант з кришталем, диван з потертою оббивкою. Я зачинила двері й видихнула. Свобода. Перша за тридцять два роки. Розклала речі, заварила чай з тітчиної банки. Але сон не йшов. Лежала в холодному ліжку, слухала шум машин за вікном. Раптом задзвонив телефон.
— Мар’яно, ти вже налякалася? – голос мами, гіркий, як полин. – Там привиди в кожній щілині. Вертайся, бо пропадеш.
Я стиснула слухавку.
— Ні, мамо. Тут мій дім.
Вона фиркнула.
— Дім? То клітка для таких, як ти. Без мене ти ніхто.
Я вимкнула телефон. Серце стукало. Але я не плакала. Замість того встала й почала прибирати. Відкрила шафу в коридорі, шукала ганчірку. І побачила їх. Конверти. Стару стопку, перев’язану стрічкою. Адресовані мені. З адресою села. “Мар’яні, моя люба”, – написано тітчиним почерком, квапливим, з закругленими літерами.
Руки тремтіли, коли я розв’язала стрічку. Перший конверт. Листок з жовтого паперу.
“Якщо ти читаєш це, значить, ти нарешті вдома. Не слухай Ганну, вона бреше. Правда має вийти на світло. Я не могла зупинити те, що сталося. Але люблю тебе по-справжньому”.
Що? Я перечитала. “По-справжньому”. Серце стиснулося. Другий конверт. Більше слів.
“Ти не така, як думаєш. Твоє життя – не те, що розповідала сестра. Вона сильніша за мене, завжди була. Але родинні зв’язки не брешуть. Шукай, Мар’яно. Сусіди знають”.
Я відкинула листи. Голова гуділа. Мама – бреше? Про що? Я набрала її номер.
— Мамо, що це значить? Тітка пише про правду. Про родинні зв’язки.
Вона мовчала довго. Потім:
— Дурниці. Олена завжди вигадувала. Вертайся, не копайся в минулому. Воно тебе зжере.
— А якщо не вернуся?
— То пропадеш. Одна, як палець.
Я поклала слухавку. Ноги підкосилися. Сіла на підлогу, обіймаючи коліна. Що за таємниця? Чому конверти не відправлені? Чому адресовані мені?
Наступного ранку постукали в двері. Я відчинила – на порозі жінка за шістдесят, в потертим халаті, з копицею сивого волосся. Сусідка, мабуть.
— Добрий день. Я Зоя, з четвертого поверху. Почула, ти від Олени успадкувала. Вітаю.
Вона увійшла без запрошення, оглядаючи кімнати.
— Гарна дівчина. А Олена… бідолашна. Тут стільки таємниць було.
— Таємниць? – перепитала я.
Зоя понизила голос.
— Ой, не питай. Але бережися. Мама твоя… ну, ти знаєш.
Вона пішла, бурмочучи про чай. Я зачинила двері. Серце калатало. Третій конверт. Руки тряслися.
“Ганна не твоя мама, Мар’яно. Я – твоя. Привела тебе на світ в таємниці, бо сестра дуже хотіла дитя. Все організували у лікарні. Вона виростила тебе як свою, а я мовчала. Боялася. Але тепер ти вільна. Пробач”.
Світ закрутився. Я впала на коліна. Сльози котилися по щоках. Тітка – мама? Ганна – не рідна? Все життя – брехня? Я обіймала конверт, ніби дитину. “Чому не сказала? Чому мовчала?”
Вечір того дня. Я сиділа на кухні, пила чай. Знову стукіт. Цього разу молодший чоловік, високий, з сивою скронєю. Ігор, сусід з п’ятого.
— Привіт. Почув про спадщину. Допомогти з речами?
Він усміхнувся, але очі були тривожні. Ми розмовляли. Про Олену. Про Ганну.
— Твоя тітка добра була. А сестра… ну, скритна. Не лізь у старі справи, дівчино.
Але я полізла. Пізно ввечері почула шепіт за дверима. Двері були прочинені. Зоя розмовляла з Ігорем.
— …Олена мала причину не лишити все Ганні. Дівчина дізнається. Родинні зв’язки кличе.
— А якщо Ганна поверне її? Знову в пастку.
Я притаїла подих. Родинні зв’язки кличуть. Так, як у листі.
Наступний день я зателефонувала Роману. Мому колишньому. Ми розійшлися два роки тому, бо Ганна сказала: “Він не пара тобі”. Але він завжди був поруч, як тінь.
— Мар’яно? Ти в місті? Чудово!
Ми зустрілися в кав’ярні біля вокзалу. Маленькій, з запахом свіжої кави. Роман увійшов, обійняв. Його руки – теплі, знайомі.
— Розкажи все.
Я виклала конверти на стіл. Читала вголос. Сльози текли.
— Тітка – моя мама. Ганна…
Роман мовчав. Потім стиснув мою руку.
— Вау. Це… подив. Але ти сильна. Не дай минулому зламати.
— А якщо зламає? – прошепотіла я.
Він похитав головою.
— Тоді я поруч. Але правда – це твоє. Не ховайся.
Я кивнула. Але всередині вирувало. Тієї ночі я не спала. Перечитувала листи. Один за одним. Олена писала про появу мене на світ, про лікарню вночі, про угоду з сестрою. “Вона хотіла дитину для чоловіка. Я погодилася, бо любила. Але шкодую”.
Ранок приніс дзвінок від Ганни.
— Вертайся. Я пробачу.
— Пробачиш? За що? За те, що ти не мама?
Вона отетеріла.
— Що ти мелеш?
— Конверти. Правда.
Вона закричала.
— Брехня! Олена вигадувала. Ти моя! Рідна!
Я вимкнула. Сльози палали. Але вперше я не винна. Не її лялька.
Дні минали. Я обживала квартиру. Купила квіти, повісила фіранки. Зоя приносила пиріжки, Ігор допомагав з полицями. Роман приходив щовечора. Ми гуляли набережною, говорили про все. Про мрії. Про майбутнє.
Але таємниця гризла. Я вирішила спитати Ігоря. Зустріла його в під’їзді.
— Розкажіть. Про Олену. Про Ганну.
Він зітхнув.
— Давня історія. Олена любила кого не варто було. Ганна ощасливила свого чоловіка цікавим станом, але… хлопчик не вижив. Обміняли. Олена мовчала, бо Ганна наполягала. “Втратиш усе”, – казала.
Я слухала, ніби в тумані. Родинні зв’язки не брешуть. Я – дочка Олени.
Того вечора я запалила свічку. Поклала листи в миску. Горіли тихо, димячи таємницями. Не всі. Один лишила – той, з “люблю по-справжньому”. Сховала в сервант.
Вийшла на балкон. Вітер шепотів з річки. Місто гуділо, байдуже. Я вдихнула. Свободно. Без провини. Без ланцюгів.
Ганна дзвонила ще раз. Я не взяла. Роман чекав унизу, з букетом.
— Готова жити?
— Так.
Ми пішли вулицею. Рука в руці. Майбутнє чекало.
Але інколи вночі я думаю: чи варто було знати? Чи правда звільняє, чи ранить глибше? А ви, друзі, як гадаєте – копати минуле чи ховати його назавжди?
