Коли я переїхала жити до Степана, Василю вже було 22. Я залишила йому квартиру, виписавшись заздалегідь. Звісно, за долю сина дуже хвилювалася, тому коли їхала попередила, щоб не надумав женитися, а то як “присяде” якась на шию, і без житла залишиться, на раз-два-три, знаю я теперішню молодь. І ось телефонує мені Василь, і просить терміново приїхати. Я все очікувала, але щоб таке придумати? В голові не вкладається!
Про те, що зустрів дівчину своєї мрії – мовчав. Про розписку в РАЦСі – приховав. Про народження внучки теж би не сказав, напевно, якби не обставини.
А все через сказану п’ять років тому фразу: “Тільки не думай нікого прописувати! З нинішніми дівчатами без нічого залишишся!”
А що ще треба було сказати? Василю тоді двадцять два три роки виповнилося. Він відучився, на роботу влаштувався. Я заміж вийшла і до чоловіка поїхала. Залишився син один в державній квартирі – я виписалася.
Тому напуття було своєчасним: зовсім молодий хлопчик, “на голову сісти” – на раз-два-три, прописку випросити і квартиру приватизувати, потім розлучення і поділ майна.
Ось Василь і мовчав. Боявся моєї реакції. Про наявність дружини і появу дитини я дізналася тільки в день народження внучки:
– Мамо, дуже твоя допомога потрібна! Моя Наталка в пологовому будинку, вона не сама дочку на світ привела, а через втручання лікарів, дочку відразу принесли. Мама Наталі повинна була приїхати, щоб допомогти, але захворіла. Мене з роботи не відпускають. Приїдь, а? – приголомшив мене син.
Так я дізналася про те, що стала бабусею. Василь сам до нас їздив, раз в кілька місяців. І ні разу не обмовився про зміни в житті! Конспіратор ще той.
Відразу після дзвінка зібралася, машину заправила по саме не хочу і поїхала до області, в пологовий будинок.
– Мам, я Наталі сказав, що ти приїдеш! Вона тобі пропуск виписала, там дівчатам скажеш, що до Наталки. Номер палати зараз в повідомленні напишу. Ти там не лайся сильно, добре? Наталя ні в чому не винна, це я – боягуз. Але вона хороша, чесно. Тобі сподобається! – Василь зателефонував ще раз.
Не лайся сильно… Ага, в будинку, на дівчинку після всього… У присутності новонародженої внучки… Перша думка після його слів: я що, таке чудовисько?
Добралася. По дорозі в магазин заїхала, фруктів купила, води, соску і пару нарядів для малятка, підгузники. Потім п’ять хвилин в машині сиділа – ноги не йшли. В голові це було: “Доброго дня, я ваша свекруха! Бу-га-га-га!” І Наталя з онукою на руках тихенько задкує в кут палати…
Зважилася. Взяла пакети і пішла на доленосну зустріч.
Побродивши по коридорах, знайшла палату. Ще один п’ятихвилинний ступор. Постукала і зайшла.
Палата на дві персони. Але Наталку я впізнала відразу. По переляканому обличчю. Удружив син: такий стрес у людини, а тут ще знайомство з настільки суперечливим персонажем, про який стільки байок ходить.
– Привіт, Наталю!
– Доброго дня, Катерина… Іванівна?
– Андріївна.
– Вибачте, – Наталя почервоніла ще більше.
– Нічого! Я зараз руки помию, а ти командуй, що і як допомагати.
– Добре.
Незручність зникла, немов її і не було, варто було мені схилитися над маленькою красунею.
– Вона поки без імені. Думаємо: Світлана або Надія. Хочеться якесь світле ім’я, добре. А Ви як думаєте, яке краще?
– Як вам з Василем більше подобається, так і назвете. Але мені обидва варіанти подобаються.
З відповіддю я попала, і на мене посипався потік інформації про виношування. Згадала себе, як готова була всьому світу розповідати про свого Василька. Посміхнулася.
Залишок дня пройшов нормально: я подавала внучку для годування, підмивала її, переодягала під заздрісними поглядами Наталиної сусідки. Колихала на руках, щоб Світлана / Надія заснула. Допомагала невістці дістатися до санвузла, коли стало потрібно вставати.
Увечері приїжджав Василь. У палату він увійшов з побоюванням, відразу почав виправдовуватися за мовчання, але я його перебила – не в такий день, потім!
– Мам, йдемо, скоро час для відвідувань закінчиться, тебе не випустять, – поквапив син, але я залишилася до ранку і на весь наступний день.
Спати на стільці – ще те задоволення. Зате Наталі було добре: я її тихенько розбуджу, малятко підкладу, двадцять хвилин – і обидві сплять.
Разом з ними я провела близько тридцяти годин, що розтягнулися, по внутрішньому світовідчуттю, на цілий тиждень. Наталя виявилася доброю, милою, ласкавою дівчиною. А як вона на Василя дивилася! А на дочку? Не було в її погляді ні грама розрахунку.
– Мам, як тобі Наталя? – поцікавився син, коли ми покинули їх.
– Хороша. До неї у мене питань немає. А ось ти!
Василя я вилаяла, не посоромившись в виразах. Це треба ж, кого я виростила! Боявся він, що мама лаятися буде. Тьху! Соромно!
Ось одружився б у двадцять три роки на недалекій особі і всій її сільській рідні, прописав би всіх родичів, тоді – так, лаялася б. А тут… Одружені, дочка яка красуня вийшла, відразу видно – в любові на світ з’явилася. Хіба є привід для лайки?
Василь, прийшовши до тями після запізнілого виховання, поділився планами на майбутнє: хоче квартиру приватизувати на себе і розміняти. Собі хочуть двокімнатну взяти, решту грошей мені віддати. Не очікувала, приємно здивувалася.
На виписку я не поїхала. Далеко, та й заважати молодій мамі не хотілося. Зате кожен день Наталя надсилає фотографії внучки в соцмережах. З ім’ям визначилися – Світлана, наша світла дівчинка.
Знайомство вдалося. Нехай і при таких обставинах. Потім ще зі сміхом згадувати будемо. Обов’язково будемо.
Ну Василь, ну придумав…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
