Коли я побачила чек на 54 200 грн, у мене перехопило подих. Вся сума з рахунку Тимофія пішла на одну каблучку. Не на борги, не на внесок у житло, не на щось, що зміцнить наше майбутнє. На жест. На блиск. На романтику. І от я сиділа, дивлячись на цю маленьку коробочку, з якої мала б починатись історія кохання, а в голові складала зовсім іншу історію — про фінансову безвідповідальність, страх за завтрашній день і шлюб, у якому один мріє, а інший витягує все на собі. Чи можна сказати “так”, коли серце стискається не від радості, а від тривоги?
Ми з Тимофієм познайомились на лекції з урбаністики. Він — архітектор без жодної тяги до рамок, я — менеджер проєктів з календарем на рік уперед і чітко виписаними бюджетами. Нас познайомила спільна подруга, і перше побачення ми провели в кав’ярні, де Тимофій на пальці малював мені мостові розв’язки з дахом у вигляді парусів.
– А ти віриш, що міст може бути не просто спорудою, а почуттям? – спитав він.
– А ти віриш, що від моста може відвалитись балка, якщо не провести аудит?
Сміялися обоє. Місяцями ми жили між двома світами — його творчістю й моїм екселем. І я думала, що баланс можливий. До тієї ночі, коли я знайшла коробочку.
Він ще не знав, що я натрапила на неї. Шукала квитанції для податкової, відкрила шухляду, а там — червона оксамитова коробка і чек з ювелірного магазину. 54 200 грн. Вся сума з його рахунку. Усе, що він збирав.
Я стояла, мов прибита, тримаючи той папірець у руках. У голові блимало: кредит, ремонт, мрія про поїздку в Австрію, яку ми обговорювали… І ще блискавкою – а якщо дитина? Як ми все це тягнутимемо?
Повернувся пізно, з плямами фарби на штанах.
– У мене для тебе сюрприз, – сказав, сяючи. – Але закрий очі.
– А може, поговоримо? – почала я обережно, але він уже стояв на коліні.
– Христино, я не можу дочекатися ідеального моменту. Для мене – він ось. Я кохаю тебе. Ти зробиш мене найщасливішим чоловіком?
Я не відповіла. Мовчала. Він підвівся повільно, ще тримаючи ту каблучку.
– Що таке? – спитав м’яко.
– Скільки вона коштує?
– Не це головне.
– Для мене – головне. Ти ж знаєш.
Його обличчя потьмяніло.
– Я хотів, щоб ти почувалась особливою.
– А я хотіла, щоб ми були командою. А не щоб один робив імпульсивний крок, а другий мусив усе рятувати.
Наступні дні ми жили мовчки. Каблучка лежала на тумбочці. Він чекав, я думала. Рахувала. Аналізувала. Гризлась. Розповіла Лесі, подрузі з роботи.
– Ну він же зробив це з любові, – сказала вона. – Може, не треба так?
– А якщо з любові він завтра купить нам машину в кредит на 10 років? А потім ще щось? А я все тягнутиму? Я вже це бачила. У мами з татом. Мама ледь не вмерла від нервів, поки тато міняв бізнеси кожні три місяці.
Леся зітхнула:
– Але ж ти його любиш?
– Люблю. Але я не вірю в те, що любов завжди все витримає.
Наступної ночі я прокинулась від того, що Тимофій не лежав поруч. Зайшла в кухню. Він сидів, тримаючи телефон і дивився у вікно. Не почув, як я зайшла.
– Якби я міг повернути час назад, – сказав сам до себе, – я б, мабуть, спитав її, як вона хоче. Але тоді це вже не був би сюрприз…
Він обернувся. Побачив мене. Смішно криво всміхнувся.
– Все зіпсував, так?
– Не все. Але багато.
Ми сіли. Говорили довго. Про страх. Про гроші. Про дитинство. Про обов’язки. Про свободу. Про мене, яка хоче захищеного тилу. І про нього, який хоче бути романтичним героєм.
– Я можу змінитися, – сказав він. – Навчитись думати на кілька кроків уперед.
– Я не хочу тебе змінювати. Але я маю право хотіти бути спокійною. Без сюрпризів, які ставлять під сумнів усе.
За тиждень він пішов. Сам. Не образившись. Не влаштовуючи сцен. Просто зібрав речі й залишив каблучку. І записку:
“Я й досі думаю, що любов — це головне. Але, мабуть, не завжди головне – це досить”.
Минуло пів року. Я бачу його іноді – на сторінках друзів, у фото з нових проєктів. Він будує щось нове. Без мене.
А я? Я не ношу каблучки. Навіть ті, що собі купую. Бо мені ще треба навчитися довіряти. І дозволити собі не тягнути все на собі. Але я пам’ятаю його. І той момент, коли серце хотіло “так”, а розум мовчав.
Може, це і є дорослість – коли замість ейфорії ти обираєш рівновагу?
А ви, мої любі, як думаєте: чи варто будувати майбутнє з тим, хто не бачить його так само, як ти? Чи може любов справді подолати навіть глибокі несумісності?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
