Коли я побачила нове авто сестри, яке коштувало близько 40 тисяч євро, мені стало фізично важко. Ірина будує кар’єру, подорожує світом, а я вже десять років не можу знайти час навіть на стоматолога, бо хтось має постійно бути біля мами і тата

Коли я побачила нове авто сестри, яке коштувало близько 40 тисяч євро, мені стало фізично важко. Ірина будує кар’єру, подорожує світом, а я вже десять років не можу знайти час навіть на стоматолога, бо хтось має постійно бути біля мами і тата

Мені двадцять дев’ять років, і якщо подивитися на моє життя збоку, воно здається звичайним. Звичайна дівчина з невеличкого містечка, яка доглядає за своїми старенькими батьками. Це звучить благородно, правда? Але є нюанс, який робить цю ідилічну картину нестерпною: моя молодша сестра, Ірина, живе життям, про яке я завжди мріяла.

Вона — успішна менеджерка великої IT-компанії в столиці, їздить на дорогій машині, бачить світ, а я… Я — постійна прибиральниця, кухарка, медсестра і садівниця в будинку, який ми всі разом називаємо домом.

Усе почалося десять років тому, коли тато, Петро, переніс недугу. Мама, Уляна, і так була не надто здоровою, а після татового нездужання її стан погіршився. Ірина тоді тільки-но закінчила університет і готувалася до переїзду в Київ, отримавши першу серйозну роботу. Я, Леся, мала диплом економіста, але працювала помічницею в місцевому ательє. Коли постало питання, хто залишатиметься з батьками, рішення прийнялося ніби саме собою, але не мною.

Пригадую той вечір у жовтні. Батьки сиділи на веранді, мама вкрита картатим пледом. Ірина щойно повернулася із співбесіди, сяючи від щастя.

— Іро, доню, ти бачила, як мені важко тепер навіть чайник підняти? — зітхнула мама, тримаючись за потилицю.

— Мамо, я все розумію, — швидко відповіла Ірина, — але ж ми домовлялися. Моя кар’єра, це мій шанс. Це буде корисно і для вас! Я ж зможу вам допомагати фінансово.

Тато, який завжди був небагатослівним, раптом сказав:

— Лесю. Ти тут. Тобі не потрібно їхати. Робота в ательє, це ж не щось важливе. Ти легко знайдеш нову.

Я тоді проковтнула гіркий клубок слів. Яке неважливе? Я любила ту роботу. Але слова батька звучали як вирок. Усі знали, що Леся, старша, відповідальніша, завжди поступиться. Ірина поїхала за тиждень. Я залишилася.

Мої дні перетворилися на чіткий, нескінченний розклад. О шостій ранку — підйом, ліки для тата, сніданок для обох, миття посуду. Далі — прибирання будинку, яке, здається, ніколи не закінчується. У будинку, де живуть двоє немічних людей, безлад створюється зі швидкістю світла. У перервах — похід у магазин, готування обіду з трьох страв, вимірювання тиску, прогулянка в саду з татом, якщо погода дозволяє. Увечері — вечеря, приготування ліків на ніч, прання, прасування. І так щодня. Без вихідних.

Я намагалася працювати віддалено, коли батьки спали. Знайшла підробіток — перекладала тексти. Але постійна втома і тривога, що мама чи тато щось попросять, не давали зосередитися. Грошей вистачало лише на власні мінімальні потреби: косметику, один-два нові светри на сезон, оплату мобільного. Усі основні витрати — ліки, комунальні послуги, їжа — покривала Ірина. Вона надсилала фінанси регулярно, і робила це щедро.

І в цьому був головний парадокс. Я відчувала вдячність, бо без її допомоги ми б не впоралися. Але водночас відчувала, що вона купила своє звільнення моїм рабством.

Ірина приїздила раз на кілька місяців. Її візити були схожі на появу яскравої, екзотичної пташки в курнику. Вона приїжджала на блискучому позашляховику, одягнена в дорогий одяг, від неї пахло вишуканими парфумами.

— Лесю, ти чому така бліда? — питала вона, заходячи в дім. — Тобі потрібно більше відпочивати.

Звісно, відпочивати. Коли вона тут, вона, щоправда, намагалася допомогти. Але її допомога зводилася до того, щоб винести сміття чи принести води. Зазвичай вона проводила час, розмовляючи з батьками про свою роботу, успіхи, зустрічі в Європі та нові проєкти. Батьки слухали її з неприхованим захопленням.

— Наша Ірочка — справжній талант, — казав тато, посміхаючись. — Дивись, Лесю, як потрібно.

Я в ці моменти зникала на кухні. Відмивала сковорідку від жиру, а в душі накопичувався глухий розпач. Немов я була лише фоном для її блискучої картини.

Одного разу, коли Ірина зібралася їхати, я вирішила поговорити.

— Іро, мені важко. Я не справляюся. Я хочу знайти нормальну роботу тут, у нашому місті. Хоча б на пів ставки.

Вона в цей момент складала у валізу шовкову сукню.

— Знову ти про роботу? Лесю, ти ж знаєш, що батьки потребують цілодобового догляду. Хто їх догляне, якщо не ти? Я ж працюю, мені потрібно будувати кар’єру.

— Але я? А моє життя?

— Твоє життя, Лесю, у турботі про тих, хто тебе виховав, — сказала вона, застібаючи валізу. — Ми повинні бути вдячні. Я ж надсилаю гроші, хіба цього недостатньо?

— Гроші не замінять моє життя, Ірино.

— А що замінить? — вона витримала паузу, і в її очах було якесь нерозуміння, яке мене вразило до глибини душі. — Спробуй сприймати це як свою роботу. Це благородна робота. Просто вона не оплачується так, як моя. Але ти ж це робиш для родини.

Я мовчала. Увесь світ ніби звузився до цього єдиного будинку, до цих нескінченних обов’язків. Її слова — це те, що я чую від усіх. Від сусідів, від родичів. Леся — така добра, Леся — наша помічниця.

Єдина віддушина — це мої рідкісні зустрічі з Кирилом. Він — мій давній шкільний друг, який став власником невеличкої, але успішної будівельної фірми. Ми познайомилися з ним знову на ринку, коли я купувала ліки. Він запросив мене на каву, і я вперше за кілька років відчула себе не Лесею-доглядальницею, а просто Лесею.

Наше спілкування стало регулярним. Раз на тиждень ми зустрічалися в парку чи на набережній. Я ніколи не могла піти далеко від будинку, бо батьки могли мене покликати.

— Лесю, ти наче не тут, — сказав мені Кирило якось, коли ми сиділи на лавці.

— Я просто думаю, як мені вийти з цієї ситуації, — зізналася я. — Я не можу залишити їх. Але я розумію, що якщо так триватиме ще п’ять років, я просто згасну.

— А Ірина? Вона не може взяти відпустку на місяць, щоб ти могла поїхати відпочити?

— Ірина? — гірко посміхнулася я. — Вона каже, що її робота не дозволяє їй залишити проєкт. Але я знаю, що вона просто не хоче міняти своє комфортне життя.

Кирило довго дивився на мене, а потім взяв мою руку.

— Я бачу, як ти втомилася, Лесю. Я готовий тобі допомогти. Ти могла б працювати в моїй фірмі бухгалтером. Увесь день ти сидиш за комп’ютером, тобі не потрібні важкі фізичні навантаження. Це ідеальна робота, щоб поєднувати з доглядом.

— Я не можу! — вигукнула я. — Мені треба постійно бути напоготові. А якщо тато впаде, чи мамі стане зле? Хто їм допоможе?

— Тоді давай наймемо доглядальницю. Я оплачу перші три місяці, а далі ти сама зможеш платити зі своєї зарплати.

— Наймемо… — я ледве стримала сльози. — Батьки категорично проти сторонньої людини в домі. Мама каже, що чужа жінка не буде так дбати, як рідна дочка. А тато… він просто мовчить, але я знаю, що він думає так само. Вони хочуть, щоб я тут була. Вони звикли до цього.

Я відчувала, що це не просто звичка, а їхній тихий, але непохитний контроль над моїм життям. Їхня віра в те, що старша дочка має виконати свій обов’язок, поки молодша будує світле майбутнє для всіх.

Усе змінилося, коли тато знову потрапив до лікарні. Це було раптово, посеред ночі. Швидка, паніка, довге очікування під дверима реанімації. Я подзвонила Ірині. Вона приїхала наступного дня, похмура і втомлена, одразу після нічного рейсу.

У лікарні вона пробула всього кілька годин, а потім поїхала додому — їй потрібно було відправити важливі документи.

— Лесю, ти молодець, що подзвонила мені. Але я не можу залишитися надовго. У мене важливі переговори. Ти ж знаєш, я відповідаю за великий проєкт.

Я подивилася на неї. Вона була виснажена своєю кар’єрою, але вона хотіла цього виснаження, це було її вибором. А я була виснажена чужим життям.

Коли тато оговтався і його перевели у звичайну палату, я вирішила. Я не буду нічого їй говорити. Я просто почну діяти.

Я подзвонила Кирилу і погодилася на роботу.

— Я готова виходити на роботу з першого числа наступного місяця, — сказала я.

— Ти впевнена? А як же батьки?

— Вони повинні звикнути. Я буду працювати з дев’ятої до другої, а потім повертатися. Це п’ять годин на день, не більше. Я встигну і доглянути, і попрацювати.

— Ти дуже сильна, Лесю.

— Я просто хочу жити, Кириле.

Через тиждень після того, як тата виписали, я пішла на першу зміну. Я одягла свою найкращу сукню, взула туфлі на невисокому каблуці й вийшла з дому. Я не відчувала провини. Уперше за десять років я відчула себе вільною людиною.

Коли я повернулася, мама сиділа в кріслі-гойдалці і дивилася на мене з дивним виразом обличчя.

— Лесю, де ти була?

— Я була на роботі, мамо. Я знайшла роботу бухгалтером.

— Робота? — її тон був холодним. — А хто приготує обід? Хто прибере? Ти думаєш тільки про себе!

— Мамо, я повернулася о другій. Обід уже готовий, і я прибрала вранці. Я завжди буду доглядати за вами, але я теж повинна жити. Я не хочу бути тягарем для Ірини.

— Ти не тягар! Вона сама хоче нам допомагати!

— Так. Вона допомагає грошима, а я своїм часом, — я говорила спокійно, але твердо. — Я хочу допомагати і фінансово. Я доросла людина і маю право на свою кар’єру.

Тато мовчав, він лише похитав головою.

Наступного дня мама цілий день зітхала і демонструвала свою «слабкість». Вона відмовлялася їсти мій обід, говорила, що їй боляче і вона не може піднятися. Я розуміла, що це маніпуляція. Але я не здалася.

— Мамо, ось твої ліки. Якщо тобі дуже погано, ми викличемо лікаря. Але я піду на роботу. Я повернуся за п’ять годин.

Я вийшла з дому і зачинила двері.

Увечері я знову подзвонила Ірині.

— Іро, я знайшла роботу. Бухгалтером. І я прошу тебе: давай ми почнемо платити доглядальниці хоча б на три години вранці, поки я на роботі. Я буду оплачувати половину.

На тому кінці лінії запала довга тиша.

— Доглядальниці? Ти з глузду з’їхала? Батьки цього не переживуть.

— Вони переживуть, Іро. Ти звикла, що я тут. Але я більше не буду грати роль помічниці. Я не хочу, щоб між нами була стіна нерозуміння. Ми ж сестри.

— Сестри? Ти руйнуєш усе, що ми будували!

— Ти будувала свою кар’єру. А я хочу будувати своє життя, — сказала я і поклала слухавку.

Пройшов місяць. Я працюю. Це лише п’ять годин на день, але я почуваюся значно краще. Батьки потихеньку звикають до того, що мене немає вдома. Мама вже не зітхає так голосно, коли я йду. Вона, здається, навіть змушена сама собі налити чаю. Ми з Іриною не розмовляли. Вона надіслала мені повідомлення, що вона проти мого рішення, але не сказала нічого більше. Гроші, як і раніше, приходять на картку, але я їх не використовую. Я заощаджую, щоб довести, що можу сама оплачувати свою частину витрат.

Я не знаю, що буде далі. Чи зрозуміє мене Ірина? Чи зможемо ми відновити наш зв’язок? Чи зможу я переконати батьків, що моє щастя — це не зрада?

А як би ви вчинили на моєму місці, дорогі читачі? Чи мала я право на це рішення?

You cannot copy content of this page