Коли я побачила посеред нашої майбутньої кухні новенькі панорамні двері за 48 000 грн, мені навіть не захотілося запитувати Остапа, звідки вони взялися. Я стояла з двома пакетами продуктів, дивилася на робітників, які вибивали частину стіни, і вже знала відповідь: мій чоловік знову щось вирішив без мене. На той момент ми майже рік вкладали кожну вільну гривню в таунхаус, який колись називали «нашим найкращим рішенням». Я брала додаткові замовлення після основної роботи, ми відмовилися від відпустки, продали другу машину, а в нашій тимчасовій спальні досі стояли коробки замість шафи. І тепер переді мною були двері, про які я навіть не знала.
Остап вийшов із сусідньої кімнати весь у будівельному пилу.
— Ти вже приїхала? Я думав, будеш пізніше. Дивись, як класно виходить. Тут тепер буде вихід просто на терасу, а світла стане вдвічі більше.
Я поставила пакети на підлогу.
— Скільки?
Він одразу зрозумів, про що я.
— Я взяв зі знижкою. Насправді вони дорожчі.
— Остапе, я запитала, скільки.
Він назвав суму.
Я кілька секунд просто дивилася на нього.
— А звідки в нас 48 000 грн?
— Частину взяв із картки.
— З якої картки?
Він відвів очі.
І саме тоді я дізналася, що в нас з’явився ще один кредит.
Найабсурдніше, що за рік до цього ми були впевнені: власний дім зробить наше життя кращим.
Ми дев’ять років прожили у двокімнатній квартирі. Нормальній, теплій, відремонтованій. Але з часом нам стало тісно. Я працювала вдома кілька днів на тиждень і ставила ноутбук просто на кухонний стіл. Остап давно мріяв про майстерню, де зможе займатися деревом. Хотілося маленької тераси, нормальної комори, кімнати для гостей.
Ми не шукали розкіш.
Принаймні так собі казали.
Таунхаус знайшов Остап.
Невелике містечко неподалік обласного центру, новий квартал, двоповерхові будинки.
Наш був недобудований.
Коробка стояла, вікна були, дах готовий, але всередині — бетонні стіни, труби, дроти й гола підлога.
— Ярино, зате ми зробимо все під себе, — захоплено пояснював Остап, коли вперше привіз мене туди. — Не будемо переплачувати за чужий ремонт, який потім однаково перероблятимемо.
Я ходила кімнатами й уже уявляла меблі.
Тут кухня.
Там диван.
Нагорі спальня.
У маленькій кімнаті — мій робочий стіл.
— А ми потягнемо?
— Потягнемо. Більшу частину зроблю сам.
Оце «зроблю сам» потім ще довго звучало в моїй голові.
Перші місяці справді були прекрасними.
Ми приїжджали після роботи, вмикали музику на колонці JBL, замовляли піцу й до пізнього вечора щось міряли, ґрунтували, фарбували.
Остап навчився класти ламінат.
Я фарбувала стіни.
Ми сміялися, фотографували наш прогрес і сперечалися лише про кольори.
Коли закінчили першу кімнату, сиділи просто на підлозі з пластиковими стаканчиками соку.
— Уявляєш, — сказав Остап, — колись згадуватимемо це й сміятимемося.
Ми справді потім згадували.
Тільки не сміялися.
Першою серйозною проблемою стало опалення.
Ми планували встановити звичайний газовий котел, але майстер, якого знайшов Остап, переконав його зробити іншу систему.
— Тепла підлога майже скрізь. Буде економніше й комфортніше, — пояснював чоловік, розгортаючи креслення.
Я запитала:
— А наскільки дорожче?
Остап відмахнувся:
— Не критично.
«Не критично» виявилося майже вдвічі дорожче від запланованого.
Коли прийшов рахунок, я сиділа на бетонних сходах і рахувала залишок наших заощаджень.
— Ми ж домовлялися про бюджет, — сказала я.
— Зате робимо один раз і нормально.
— Остапе, ми вже перевищили бюджет на ванній.
— Бо ти захотіла нормальну плитку.
— Я вибрала плитку середньої ціни.
— А можна було дешевшу.
Мене це зачепило.
— Тобто на моїй плитці треба було економити, а твоє рішення по опаленню навіть обговорювати не потрібно?
Він зітхнув.
— Ярино, не починай. Я намагаюся зробити добре.
Це стало його улюбленою фразою.
«Я намагаюся зробити добре».
І наче після неї я вже не мала права заперечувати.
Другий конфлікт виник через кухню.
Ми домовилися замовити прості фасади й нормальну фурнітуру.
Я знайшла варіант, який вписувався в наш бюджет.
Остап поїхав у салон сам.
Повернувся задоволений.
— Я замовив.
— Що саме?
Він показав проєкт.
Кухня була красива.
Дуже.
Тільки коштувала майже на третину більше.
— Навіщо ти погодився?
— Там механізми Blum, хороші направляючі, нормальна стільниця. Ми ж не на два роки кухню ставимо.
— А гроші?
— Заробимо.
— Хто?
Він подивився на мене.
— Ми обоє працюємо.
От це «ми» мені не сподобалося найбільше.
Бо на той момент я вже працювала більше.
Після основної роботи брала додаткові замовлення на верстку каталогів. Іноді сиділа за ноутбуком до першої ночі.
А вранці вставала, готувала сніданок, запускала пральну машину, відповідала майстрам і їхала купувати якусь чергову ґрунтовку.
Остап теж працював.
Я цього не заперечувала.
Але він дедалі більше часу проводив саме на ремонті.
І поступово ремонт став його головною роботою, а фінансування ремонту — нашою спільною.
Одного вечора я сказала:
— Давай хоча б місяць нічого великого не купуватимемо.
— А як тоді рухатися?
— Повільніше.
— Ми так ніколи не закінчимо.
— І що станеться, якщо закінчимо не в листопаді, а навесні?
Він подивився на мене так, наче я запропонувала залишити будинок без стін.
— Я не хочу жити на будівництві ще пів року.
А я вже не хотіла жити з чоловіком, який думав лише про будівництво.
Переїхали ми занадто рано.
Це тепер очевидно.
Тоді нам здавалося розумним перестати платити за квартиру.
На першому поверсі вже працювала кухня.
Була одна готова ванна.
Спальню пофарбували.
Решта могла почекати.
Ми привезли матрац, холодильник Samsung, коробки з речами й урочисто замовили вечерю.
Першу ніч я була щаслива.
Другу теж.
На третій день почалося справжнє життя.
Будильник дзвонив о сьомій.
У коридорі стояли мішки зі шпаклівкою.
Щоб знайти светр, треба було відкрити три коробки.
На кухні постійно лежали рулетки, викрутки й чеки.
Пил був усюди.
Я витирала стіл вранці, а ввечері він знову був сірим.
Якось у п’ятницю я сказала:
— Давай завтра нічого не робитимемо.
Остап навіть не зрозумів.
— Як це?
— Взагалі нічого. Виспимося. Поїдемо в місто. Підемо в кіно.
— Ярино, майстер о дев’ятій прийде дивитися сходи.
— Перенеси.
— Він потім два тижні не зможе.
— І нехай.
Остап відклав ложку.
— Ти сама хочеш швидше все закінчити, а потім пропонуєш втрачати цілий день.
— Я хочу провести день із чоловіком.
— Ми й так щодня разом.
Я подивилася навколо.
Між нами стояла коробка з розетками.
— Ні, Остапе. Ми щодня перебуваємо на одному будівництві. Це не те саме.
Він не почув.
У суботу прийшов майстер.
У кіно ми не поїхали.
Наступного разу посварилися через двері у ванну.
Звучить смішно.
Тільки тоді нам було не до сміху.
Остап замовив приховані двері.
Я хотіла звичайні.
Коли почула ціну, сказала:
— Скасовуй.
— Уже внесена передоплата.
— Чому ти знову вирішив сам?
— Бо ти була зайнята.
— Можна було почекати до вечора.
— Майстер сказав, що треба вирішувати зараз.
— Майстер сказав — і ти побіг платити?
Він розсердився.
— Знаєш що? Тоді займайся всім сама. Я втомився кожну дрібницю погоджувати.
— Ти нічого зі мною не погоджуєш!
— Бо на все чую: «дорого», «не зараз», «почекай».
— Бо гроші не ростуть у нашій недоробленій коморі!
Ми кричали так, що майстер, який працював нагорі, тихо зібрав інструменти й сказав:
— Я завтра дороблю.
Мені було соромно.
Але через годину ми вже майже не розмовляли.
Так стало простіше.
Найгірше було навіть не сваритися.
Найгірше — перестати говорити про щось, крім ремонту.
Наші повідомлення виглядали так:
«Купи саморізи».
«Електрик буде о 17:00».
«Замірник дзвонив?»
«Не забудь оплатити доставку».
Колись Остап надсилав мені смішні відео посеред робочого дня.
Тепер надсилав фотографії змішувачів.
Одного разу я відкрила нашу переписку й почала гортати назад.
Місяць.
Два.
Три.
Не знайшла жодного «сумую».
Зате знала, скільки коштує квадратний метр керамограніту.
Ще одним ударом стала моя відпустка.
Я спеціально взяла п’ять днів.
Хотіла просто відпочити.
Остап зрадів:
— Супер. Якраз доробимо гардеробну.
Я подумала, що він жартує.
Не жартував.
Першого дня ми поїхали за полицями.
Другого складали шафи IKEA, які замовили раніше.
Третього приїхав сантехнік.
На четвертий я прокинулася й не встала.
Остап зайшов у спальню.
— Ти збираєшся?
— Ні.
— Ми ж хотіли їхати по світильники.
— Ти хотів.
— Ярино, ну знову починається.
Я сіла на ліжку.
— У мене четвертий день відпустки.
— І?
— Я жодного дня не відпочивала.
— Зате багато зробили.
— Мені байдуже.
Він здивувався.
— Що?
— Мені вже байдуже до цих полиць, ламп, плінтусів і дверей. Я не хочу сьогодні нічого вибирати.
— То коли?
— Не знаю.
— Прекрасно. Тоді житимемо в недоробленому будинку.
— Ми вже в ньому живемо.
Остап вийшов.
Сам поїхав по світильники.
Я пролежала майже до обіду.
А потім уперше серйозно подумала: навіщо мені цей дім?
Не взагалі.
Мені.
Бо Остап мав майстерню.
Мав свої інструменти.
Мав нескінченний проєкт.
А я мала пил, рахунки й додаткову роботу.
Через два тижні сталася історія з панорамними дверима.
Коли я дізналася про новий кредит, у мене наче щось обірвалося.
Робітники ще були в будинку.
Тому я нічого не сказала.
Занесла продукти.
Приготувала вечерю.
Дочекалася, поки всі підуть.
Потім поклала перед Остапом блокнот.
— Сідай.
— Ярино, тільки не зараз. Я втомився.
— Саме зараз.
Він сів.
Я відкрила записи.
Останні місяці я фіксувала витрати.
— Опалення — перевищення бюджету. Кухня — перевищення. Двері — перевищення. Сходи — дорожчі, ніж домовлялися. Тепер панорамні двері й кредит, про який я навіть не знала.
— Я все поверну.
— Звідки?
— Працюватиму.
— Коли? Між штукатуркою й поїздками в будівельний магазин?
Він стиснув щелепи.
— Ти хочеш сказати, що я нічого не роблю?
— Я хочу сказати, що ми вже не живемо.
— Це тимчасово.
— Ти це казав вісім місяців тому.
— А що ти пропонуєш? Кинути все?
— Так.
Він подивився на мене.
— Що?
— На місяць. Кинути все, що не є необхідним.
— Це абсурд.
— Абсурд — брати кредит на двері, коли в нас уже є двері.
— Там були звичайні двері.
— Вони відчинялися?
— Ярино…
— Вони відчинялися чи ні?
Він замовк.
Я продовжила:
— Я більше не братиму додаткові замовлення, щоб оплачувати твої раптові ідеї. Я не проведу ще одну відпустку в будівельному магазині. Я не хочу сваритися через плитку. І я не хочу одного дня прокинутися в ідеальному будинку поруч із людиною, з якою мені нема про що говорити.
Остап різко встав.
— То проблема вже в мені?
— Проблема в нас.
— Ти сама хотіла цей дім.
— Хотіла. Але я хотіла в ньому жити.
Він почав ходити кухнею.
— Я для кого це все роблю?
— От саме це я чую постійно. «Для нас». Але мене ніхто не питає, чи потрібне мені це.
— Тобі нічого не подобається.
— Мені подобався ти.
Він зупинився.
Я сказала тихіше:
— Мені подобалося вечеряти з тобою й не говорити про розетки. Подобалося гуляти в неділю. Подобалося, коли ми могли витратити гроші на поїздку й не почуватися винними. Я хочу чоловіка назад, Остапе. Не виконроба.
Він сів.
Довго мовчав.
Потім запитав:
— Ти хочеш продати будинок?
Я подумала.
— Якщо нічого не зміниться — так.
Це його налякало більше за всі наші сварки.
Наступного ранку ми вперше не відкрили список робіт.
Зробили каву.
Сіли на сходах.
І склали інший список.
Не того, що треба зробити.
Того, що можна не робити.
Декоративна стіна — не потрібна.
Друга ванна може почекати.
Тераса — наступного року.
Гардеробна — користуємося тим, що вже є.
Майстерня — без дорогих меблів.
Панорамні двері вже встановили, тож тут залишалося лише прийняти цей факт і виплатити кредит.
А головне — ми вирішили перестати робити все самі.
Знайшли бригаду з двох майстрів.
Коли вони назвали ціну за завершення основних робіт, Остап спочатку обурився.
— Я сам це зроблю дешевше.
Я запитала:
— А скільки коштує ще пів року нашого життя?
Він більше не сперечався.
Ми домовилися: будівельні справи — лише до сьомої вечора.
Субота — максимум пів дня.
Неділя — жодного ремонту.
Першої неділі Остап о десятій ранку почав дивитися на незакріплений плінтус.
Я сказала:
— Навіть не думай.
— Він відходить.
— Нехай.
— Мене дратує.
— Заплющ очі.
Він засміявся.
Вперше за довгий час.
Ми поїхали до міста.
Пішли в кіно.
Потім довго сиділи в маленькій піцерії.
І раптом виявилося, що нам є про що говорити.
Не про будинок.
Про мою роботу.
Про його друга.
Про фільм.
Про те, куди поїдемо навесні.
Коли повернулися, плінтус усе ще відходив.
Світ не зупинився.
Будинок ми завершували ще майже рік.
Навіть зараз там не все так, як Остап колись намалював у своїй голові.
На другому поверсі досі немає тих дорогих світильників.
Тераса простіша.
У коморі стоїть стара металева шафа, яку Остап колись хотів негайно замінити.
А на одній стіні я досі бачу маленьку нерівність під фарбою.
Раніше він би переробив.
Тепер каже:
— Не чіпай. Це пам’ятник нашій дурості.
І ми сміємося.
Іноді я думаю, що ми мало не зробили найпоширенішу помилку людей, які дуже хочуть «кращого життя».
Ми так старанно будували декорації для щастя, що саме щастя перестало поміщатися всередині.
Будинок мав дати нам більше простору.
А ми заповнили весь цей простір коробками, рахунками, планами й образами.
Хотіли місце, де будемо більше часу проводити разом.
А почали жити як двоє працівників одного нескінченного проєкту.
Нещодавно Остап помітив подряпину на кухонній стільниці.
Раніше він би пів вечора шукав, як її прибрати.
Цього разу провів пальцем і сказав:
— Бачила?
— Бачила.
— Нічого робити не будемо?
— Нічого.
Він поставив на подряпину тарілку з яблуками.
— Домовилися.
Того вечора ми сиділи на нашій терасі.
Тій самій, яку зрештою зробили набагато простішою, ніж планували.
Дивилися, як у сусідніх будинках запалюється світло.
Остап запитав:
— Ти шкодуєш, що ми його купили?
Я подумала й відповіла чесно:
— Ні. Але якби можна було повернутися назад, я б менше будувала й більше жила.
Він кивнув.
— Я теж.
Наш будинок так і не став ідеальним.
Можливо, ніколи не стане.
Зате тепер у ньому знову чути сміх, на кухонному столі іноді лежать не чеки, а вечеря, а недороблений плінтус може спокійно чекати понеділка.
Бо дім, у якому все зроблено бездоганно, ще не обов’язково є місцем, куди хочеться повертатися.
А як би ви вчинили на місці Ярини: зупинили б нескінченний ремонт раніше чи теж намагалися б будь-якою ціною довести омріяний будинок до ідеалу?
