fbpx
життєві історії
Коли я побачила, що хвіртка прочиняється і заходить з трьома і з сьомим животом, я зробила знак подрузі і швидко зачинила двері з середини. Ми вдали, що нікого немає вдома. Донька довго стукала в двері і вікна, внуки галасували. Наступного дня я влаштувалася на роботу

Чоловіка мого не стало три роки тому. У нас з ним двоє дітей. Старший син виїхав у столицю, там живе з родиною. А дочка з чоловіком і дітьми живе в нашому ж райцентрі, на сусідній зі мною вулиці.

Вийшла Оксана наша заміж за хлопця, Віктора, приємного і спокійного, роботящого, не питущого. Одне лихо – якогось він там сповідання не православного.

Коли у низ народилася четверта дитинка, я пішла з роботи, щоб допомагати донці. Всі мене підтримали: друзі, колеги – так правильно, Оксані ж не просто, а дітки – це радість!

Радість то радість, і я їх дуже люблю, але поступово допомагання перетворилося на мою роботу, забрало весь вільний час, можливість жити своїм життям, спілкуватися з подругами. Часу ні на що інше просто не вистачало!

Прибирання і городик вдома, а так весь час – у доньки. Готую їм, допомагаю прибирати, онуків в садочок – з садочка, в школу – зі школи, уроки з ними вчу, купаю, саджу донці огород і доглядаю за ним…

Зять Віктор на двох роботах, щоб родину прогодувати, його майже не буває вдома, а Оксанка завжди з малечею на руках.

Я довго трималася. Допомагати дітям – це ж правильно. Але потім стала зрозуміти, що в мене вже дах їде, що мені вовком вити і на стіни дертися хочеться. Серіал подивитися хочеться, книжку почитати, з подругами у парку прогулятися, на лавочці посидіти ввечері – а нема коли! Яке там, додому ледве доходжу – і до подушки, так втомлююся.

Минулого місяця мене колишня колежанка запрошувала по дуже бюджетній ціні полетіти з нею на море у Єгипет. Я сказала дочці, а вона як образилася! Мовляв, її діти закордонних морів зроду не бачать, а бабуся поїде! Як вони це сприймуть? І як вона, Оксана, без мене впорається?

І я не полетіла, відмовилася від пропозиції.

Але відтоді щось в мені наче зламалося, а водночас – розправилося. Не знаю, як пояснити. Стала я іноді уникати спілкування з дочкою і її родиною, відмовляти, знаходити час для себе.

І що ви думаєте? Я почала менше до них ходити, зате Оксана стала сама до мене дітей приводити! Ну не вижену ж власну дочку з онуками, справді. Приводить, лишає, я няньчуся. А що робити?

Та якось, кілька місяців тому, прийшла до мене подруга, з якою давно не бачилися. Сіли чаю попити, винця пляшечку відкрили. Душевно розмовляємо, ділимося одна з одною тривогами і радощами жіночими.

І тут я дивлюся у вікно – хвіртка прочиняється і заходить Оксана з трьома меншими онуками і з сьомим животом, тобто дочка у мене знову при надії і це вже добре видно. Того, що я зробила далі, я сама від себе не очікувала.
Я зробила знак подрузі і швидко зачинила двері з середини. Ми вдали, що нікого немає вдома.

Донька довго стукала в двері і вікна, внуки галасували. Потім вони пішли. Оксана мені дзвонила, але я не брала трубку. Передзвонила аж увечері, сказала, що не була вдома.

А наступного дня я знову влаштувалася на роботу на своє ж підприємство, з якого пішла на пенсію, тільки вже на іншу посаду. Ну та то нічого, мені все одно подобається.

Ходжу до дочки тепер лише раз на тиждень, у суботу, хоча Оксанка зі мною досі крізь зуби розмовляє. Та онуки мені завжди раді. Не знаю, як вони там справляються, але я б не сказала, що дуже брудно у них стало чи огород став занедбаний. Тож якось та справляються.

А я живу своїм життям. І мабуть, зійдуся жити зі Степаном, моїм колегою про роботі. Добре нам разом. І на роботі, і не тільки…

Спеціально для Ibilingua.com.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page