Коли я побачила ті панорамні вікна, моя заздрість перетворилася на гостре бажання володіти подібним рівнем достатку, аж поки Софія не вимовила: — Це коштувало нам 3 250 000 гривень і наш шлюб. Після цих слів мій світ блискучих ілюзій розколовся
Я завжди заздрила своїй подрузі Софії. Вона завжди мала все, про що я могла тільки мріяти. Ідеальна сім’я, чоловік, який її обожнював, і, здавалося, безтурботне життя. Але останній її успіх став для мене справжнім випробуванням, яке підірвало мою рівновагу і змусило поставити під сумнів усе, що я мала.
Я говорю про її новий садовий будиночок — місце, яке виглядало так казково, що коли Софія розкрила мені його справжню вартість, моє обличчя, здавалося, перетворилося на знак запитання.
Я відчула не лише здивування, а й гостру, неприємну хвилю конкуренції, яка завжди була між нами, але ніколи не виявлялася так відкрито. Ця історія про те, як зовнішній блиск може приховувати зовсім інші історії та як легко почуття власної гідності може залежати від чужих, здавалося б, успіхів.
Мене звати Леся. Мені тридцять три роки, і я вважаю себе доволі успішною жінкою. Маю хорошу роботу маркетолога, власну квартиру в передмісті Львова, і ми з чоловіком Вадимом нещодавно завершили ремонт нашої вітальні. Це було наше маленьке досягнення, фінансове та дизайнерське, і я була неймовірно горда, показуючи її нашим друзям. До того моменту, поки не з’явилася Софія.
Ми з Софією знайомі зі студентських років. Вона завжди була яскравою, харизматичною, і, не будемо приховувати, трішки зарозумілою. Її чоловік, Кирило, керує невеликою будівельною компанією, і вони завжди жили трохи краще за нас. Але не значно. До цього літа.
Вони вирішили облаштувати свою ділянку, яка розташована поруч із їхнім великим заміським будинком. І, на відміну від нашої скромної альтанки, вони збудували справжній садовий будиночок. Не просто сарайчик для інструментів, а повноцінний простір для відпочинку з панорамними вікнами, міні-кухнею і навіть невеликою сауною.
Коли ми вперше побачили його на барбекю-вечірці наприкінці серпня, я відчула, як усередині мене щось некомфортно ворухнулося. Наша нова вітальня, якою я так пишалася, раптом здалася мені такою буденною, такою звичайною, порівняно з цим архітектурним дивом. Будиночок був виконаний у скандинавському стилі: світле дерево, мінімум деталей, ідеально вписаний у ландшафт. Усі гості ахали і охали.
— Софіє, це просто неймовірно! — сказав Вадим, щиро захоплюючись. — Це місце схоже на обкладинку журналу про дизайн.
— Дякую, Вадиме! — відповіла Софія, граційно поправляючи волосся. — Ми самі не очікували, що вийде так добре. Кирило знайшов неймовірну бригаду, вони працювали дуже швидко.
Я мовчала. Ходила по периметру, торкалася гладкої дерев’яної обшивки. Усе тут кричало про якість і дорогі матеріали. Навіть освітлення було продумане до дрібниць — м’яке, тепле, створювало ідеальну атмосферу. Я одразу почала в голові підраховувати, скільки ж це могло коштувати. Мільйон гривень? Півтора? Наш ремонт вітальні обійшовся нам у двісті тисяч, і ми пів року збирали на нього.
Наступного тижня ми з Вадимом розмовляли про це вдома.
— Ти помітила, яка ти була пригнічена на вечірці? — запитав Вадим, коли ми пили чай.
— Я не пригнічена, — відповіла я трохи різко. — Просто я розмірковувала, як Софії та Кирилу вдається так легко все це робити. Мені, щоб досягти такого рівня, доведеться працювати ще років десять.
— Ну, у Кирила свій бізнес. І Софія добре заробляє, вона ж керуюча у великому PR-агентстві.
— Справа не в грошах, Вадиме. Справа в… у рівні життя, розумієш? Вони ніби на іншій планеті.
Моя заздрість почала отруювати мої думки. Я почала шукати в інтернеті ціни на схожі проєкти, щоб довести собі, що це нереальна сума, що це було марнотратство. Але чим більше я дивилася, тим більше розуміла, що це була величезна інвестиція. І що вони можуть собі це дозволити.
Через два тижні ми зустрілися з Софією на каві в центрі. Вадим був зайнятий, і ми залишилися вдвох. Це був мій шанс розвідати ситуацію.
— Софіє, я мушу сказати, ваш садовий будиночок — це просто шедевр, — почала я, намагаючись звучати максимально щиро. — Я навіть прикинула приблизну вартість, і у мене вийшла просто астрономічна сума.
Софія посміхнулася.
— Дякую, Лесю. Кирило дуже старався, він усе контролював.
— Я так розумію, це десь два мільйони гривень, якщо враховувати оздоблення, меблі, сауну…
— Ой, Лесю, ти навіть не уявляєш, — вона зробила паузу, граючись ложкою. — Насправді, це набагато більше.
Моє серце ледь не вистрибнуло. Набагато більше?
— Скільки ж? Якщо не секрет, звісно. Просто для загального розвитку. Ми теж думали про будівництво альтанки, але після вашого будиночка наша ідея здається несерйозною.
— Загальна сума, включно з облаштуванням території навколо, з усіма комунікаціями, вийшла три мільйони двісті п’ятдесят тисяч гривень.
Я ледь не поперхнулася своїм лате. Три мільйони. За невеликий будиночок на ділянці. У голові промайнула думка про те, скільки років я маю працювати, щоб просто відкласти таку суму. Я відчула, як обличчя наливається жаром.
— Ого, — прохрипіла я. — Ну, воно того варте. Виглядає, як мільйон.
— Дякую. Але є одне але, — її голос став тихішим, а посмішка зникла. — Цей будиночок — це наш спосіб замаскувати проблеми.
Я підняла брову, не розуміючи, про що вона.
— Як це замаскувати?
— Розумієш, останні кілька років у нас із Кирилом накопичилося багато незгод. Робота, його постійні відрядження, нерозуміння. Ми стали, як сусіди, а не чоловік і дружина. А він усе це час, замість того, щоб розв’язувати проблеми, просто купував мені дорогі речі. Автомобіль, прикраси, поїздки. А цей будиночок… — вона глибоко зітхнула. — Це була його спроба залагодити те, що розвалюється.
— Тобто… ви не щасливі?
— Ми дуже не щасливі, Лесю. Ми навіть перестали спати в одній кімнаті. Він спить у гостьовій. Або, знаєш, де?
— Де?
— Саме в цьому чудовому будиночку. Він перетворив його на свій офіс, свій особистий простір, куди я майже не заходжу. Він на роботі керує, а вдома від мене ховається. Три мільйони гривень, щоб жити окремо на одній ділянці. Це його бункер. І щоразу, коли я бачу це дороге дерево і панорамні вікна, я згадую, що це не місце для сімейного відпочинку, а символ нашої дистанції.
Я сиділа приголомшена. Усе, що я бачила, було зовнішнім блиском, свідченням їхнього безмежного фінансового успіху. А насправді це був пам’ятник їхньому нещастю. Моя заздрість почала танути, поступаючись місцем гіркому співчуттю.
— І що ти будеш робити? — запитала я.
— Я не знаю, Лесю. Я дуже втомилася. Нас тримає тільки донька Оленка, якій зараз дванадцять. Але я не хочу, щоб вона бачила фальшивий фасад.
Після тієї розмови я повернулася додому зовсім іншою людиною. Я зайшла у нашу нову, скромну вітальню, де Вадим дивився спортивний матч. Він посміхнувся мені, і я відчула величезне полегшення і вдячність. Наша вітальня коштувала небагато, але в ній було стільки затишку, стільки любові. Я підійшла до Вадима, обійняла його міцно.
— Що сталося? Ти якась засмучена, — запитав він.
— Ні, Вадиме, я якраз дуже щаслива. Я просто зрозуміла, що ми маємо найголовніше.
— І що ж це?
— У нас із тобою немає бункера за три мільйони. У нас є спільний дім. І ми разом.
Ми ще довго розмовляли того вечора про Софію та Кирила. Про те, як легко можна помилитися, судячи про людей за їхнім багатством. Я згадала, як іще тиждень тому я почувалася невдахою. Я хотіла, щоб наша сім’я мала такий самий рівень життя, як у них, не розуміючи, яку ціну вони за нього заплатили. Я була настільки зосереджена на чужому блиску, що майже не помічала власного тепла.
Після моєї розмови з Софією, я почала помічати, як часто ми з Вадимом відкладаємо час для себе, захоплюючись побутом і роботою.
Ми, звичайно, не спали в різних кімнатах, але наші діалоги стали зводитися до обговорення рахунків та списку покупок. Софія відкрила мені очі на те, наскільки важливо плекати те, що ми маємо. Їхня розкіш стала для мене дзеркалом, у якому я побачила не їхній успіх, а свій власний потенційний провал.
Я не хотіла, щоб через кілька років наша гарна, нова, але скромна вітальня стала лише фоном для двох чужих людей, які приховують свої проблеми за дорогими фасадами.
Я почала частіше запрошувати Вадима на прогулянки, просто так, без приводу. Ми знову почали говорити про наші мрії, про те, якими ми бачимо наші стосунки через десять років. Ми обговорювали не тільки фінанси, а й емоційні потреби. Ми почали читати вголос, дивитися старі фільми. Ці прості речі коштували набагато менше, ніж той садовий будиночок, але їхня цінність була незмірна.
На жаль, життя Софії та Кирила не змінилося. Я бачила, як вони іноді з’являлися разом на громадських заходах — вона з посмішкою на обличчі, він із напругою у погляді. Вони продовжували грати роль щасливої пари перед іншими, а їхній садовий будиночок продовжував стояти як дорогий, але мовчазний свідок їхнього розладу.
Я розуміла, що зовнішній лоск — це лише ілюзія, яку не можна купити за жодні гроші. Я бачила, як вона намагається зберегти видимість ідеального життя заради Оленки та свого статусу, але біль у її очах був занадто очевидним. Я все частіше телефоную Софії, щоб просто поговорити, щоб підтримати її, і наш зв’язок став набагато глибшим. Я перестала їй заздрити, замість цього з’явилося бажання допомогти їй знайти власний шлях до справжнього щастя, а не його дорогої імітації.
Чи дійсно висока ціна їхнього садового будиночка була справжньою причиною моєї заздрості, чи це було лише відображенням мого власного незадоволення? Як ви вважаєте, чи варто було Софії пожертвувати своїм спокоєм заради збереження цієї видимості успіху?
